Пані Язикатої Хати 2

Глава 14

«Де двоє – третій зайвий!»

-Е-е-е-е... - захвилювалася Стьопка, не знаючи, як бути, - гаразд, вийду... Хотів би образити, від Гора не відбив!

Вона збігала до спальні, перевдяглася в джинси і теплий светр, затягла кучері в хвіст, застрибнула в старі уггі та куртку і, нервуючи, вийшла на поріг. Рикой прошмигнув між ноги і сів, вдивляючись у темряву.

-Хто тут? - прошепотіла Степанія, кутаючись у куртку, намагаючись закритися від пронизливого вітру, що піднявся з вечора. Колючий, студений, він проникав під одяг, обморожував голу шкіру обличчя та долоні.

 

Ведмідь ступив на поріг із мороку тихою ходою. Не звикша до темряви Стьопка навіть не відразу побачила його, а побачивши, здригнулася. Все-таки він здоровий ведмедина.

-П-привіт! - пробелькотіла вона, силоміць утримуючи себе на місці, хоча дуже хотілося втекти у безпечну теплоту будиночка. Ведмідь навіть не ворухнувся. Просто стояв поруч і свердлив чорними очима, - д-дякую тобі за те, що зупинив Гора… - додала і замовкла, не уявляючи, що ще можна сказати.

Ведмідь усе дивився і дивився, не роблячи спроб «зав'язати» спілкування, а Стьопка тупцювала на місці, тремтячи від хвилювання і холоду. Простоявши так з хвилину, вона вирішила, що ввічливість проявила, «дякую» сказала, можна і прощатися.

-Ну... Я піду? – нерішуче спитала несподіваного гостя. Ведмедик заперечливо похитав головою, - Ні? - ведмедик знову похитав головою, - Гм, а що, тут стоятимемо? - ще один заперечливий жест, - Знову, ні? А що ж тоді?

Ведмедик зробив крок назад і, наче, поманив її за собою лапою.

-Мені йти з тобою? - запитала, щоб переконатися, чи правильно вона розуміє. Ведмедик кивнув, - ну… гаразд, а… куди?

 

Ведмідь повернувся до неї спиною і зробив кілька кроків уперед. Озирнувся, побачив, що вона стоїть на місці і знову поманив за собою.

-Ні, я що насправді розмовляю з ведмедем і кудись іду з ним? - пробурчала Стьопка, подивившись на всі боки, але несміливо рушила слідом.

-Мішу, е-е-е-е, можна до тебе так звертатися? - вітер вив, намагався зірвати каптур і залізти під куртку, зуби почали стукати, - Ти куди мене ведеш? Мені, між іншим, з двору виходити не можна, адже ти пам'ятаєш, так?

Ведмедик прохрипів щось нерозбірливе і продовжив йти в бік саду, зрідка обертаючись, щоб переконатися, чи йде вона. В непроглядній темряві пересуватися було складно, вона постійно спотикалася.

-Мішу, ну все! Я далі не йду! - прокричала Свирянка, коли боляче вдарилася ногою об старий пень, що ніби виріс з-під землі. Ведмідь розвернувся, уважно подивився, як вона танцює на одній нозі і навіщось сів навпочіпки, повернувшись до неї спиною.

-Ти чого це розсівся? Втомився, вирішив відпочити? Ну я тоді зовсім нічого не розумію! Що? Ах, залізти тобі на спину? - розшифрувала вона його кивки головою собі за спину, - а, навіщо? Понесеш мене? Куди?

 

Стьопка подивилася на всі боки, ніби чекаючи від ночі якоїсь підказки. Але ніч була глуха до її очікувань, продовжуючи завивати крижаним вітром.

-Ну гаразд, рикой, начебто, не хвилюється, значить боятися нічого… - вона нерішуче торкнулася ведмежої холки долонею і та потонула у теплому густому ворсі, - ой, який ти м'який, ну добре, покатаємося, значить на ведмеді... - бурмочучи собі під ніс, абияк усілася на спину тварини, обхопивши боки ногами, а шию руками і застогнала від блаженного жару, що йшов від нього, - м-м-м, так от яка шуба найтепліша - ведмежа! Ой, я не хотіла сказати, що хочу шубу з ведмедя, ти не подумай! Я неправильно висловилася, просто ти теплий… Адже ти розумієш мене, так?

Ведмідь знову видав невиразний звук і звернув за лазню, петляючи між темними старими деревами.

-Киця, ти тут? - крикнула Стьопка, побоюючись залишитися наодинці з ведмедем, рикой, як-не-як охорона! Позаду пролунав підтверджуючий «мяу!» і вона трохи заспокоїлася. - Мішку, ну все-таки, куди ми йдемо? Адже, ти не зробиш мені нічого поганого, ні? Що ти там мукаєш, я не розумію!

       

Ще за кілька кроків ведмедик зупинився біля купи дров, звалених біля паркану, що відокремлював сад і пустир, через який вона спускалася до річки. Саме з цього боку, лише кілька днів тому їх брали в облогу «смердюки» двоєдушники.

-Міш, навіщо ми тут? Мені страшно! - знову заговорила вона, озираючись. Замість відповіді ведмідь схилився, лапами розгріб дрова, відкриваючи величезну дірку в землі і стрибнув у неї разом зі своєю ношею на спині, -а-а-а-а, мамо! Де ми? - заволала Стьопка, опинившись у зовсім темному і задушливому лазі, де смерділо гнилою картоплею, - ти що, баламут, вкрасти мене вирішив? - від несподіванки сама не помітила, як перейшла на лексикон Лукерії. Щосили вчепилася в ведмедика і навіть обличчя сховала в хутряну шубу, відчуваючи, як жах бігає по спині колючими щупальцями. А ведмедик, тим часом, досить спритно повз тунелем, швидко перебираючи лапами.

 

Повзли вони недовго. Насправді Степанія не встигла, як слід злякатися, як знову опинилася на свіжому повітрі. Але ведмідь і тут не зупинився, а навпаки, помчав, та так швидко, що Свирянці здалося, що вона мчить на лихому скакуні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше