Панацея від реальності

Глава 1

      Кожен мій ранок починається однаково, я навіть перестала знімати смарт-браслета під час сну… Відкриваю очі. Один дотик і знайомий голографічний екран… можна було б звісно керувати за допомогою голосових команд, однак це мене дратує. Власне все мене дратує. І власний голос не виключення. П’ять років тому, я зробила інноваційне відкриття у галузі нейропсихології. Мій винахід дозволяє стимулювати чи пригнічувати певні клітини кори головного мозку, завдяки чому вдається обманювати відчуття сенсорної системи організму людини. Змінювати смак, запах, впливати на слух, зір, настрій, пам'ять та навіть емоції. Тепер я спокійно їм, раніше ненависну вівсянку, а на смак вона сприймається як фастфуд, чи будь-що інше вибране з каталогу. Я працювала над цим проектом усе своє свідоме життя. Спочатку для Міністерства охорони здоров’я, потім для приватного Центру дієтології. Та все змінилося, коли у мене народився син. Моя радість, моя душа, мій сенс життя… З перших секунд його життя я відчула якийсь панічний страх, ніби сталося щось жахливе та непоправне. І сталося…Реальність розпалася на дрібні шматочки миттєво, як башні-близнюки під час теракту одинадцятого вересня. Досі звучить в голові страшний діагноз ДЦП, аутизм… Ми не збиралися здаватися. Тому мої дослідження радикально змінили свій фокус. Потрібно було допомогти синочку контролювати свої емоції та більш того, створити для нього віртуальний світ, де б він міг почуватися повноцінним. Доповнену реальність. Я мріяла, що колись, за допомогою цього складного гаджету, моя кохана дитина зможе відчути прохолоду вранішньої роси на власних ступнях, затримати подих від захоплення на вершині Евересту, мати друга, нехай навіть створеного мною… Можливо хтось мене осудить, але я ні про що не шкодую. І якби повернути час назад, пробувала б знову й знову, доки б’ється моє серце.  Тепер я сама живу в цій напіввигаданій реальності. Емільян не встиг нею скористатися…Сьогодні п’ять років, як його не стало, а я досі не можу змиритися з втратою.

      На екрані з’явилося повідомлення: « Пропущений виклик від абонента Потап, загальна кількість пропущених викликів з початку місяця – 1379 ». Байдуже змахую рукою, прибираючи нагадування якнайдалі. Відкриваю налаштування пам’яті , у підменю з’являється список :

« Забути на 10 днів »

« Забути на 30 днів »

« Стерти назавжди »

Як би мені хотілося стерти свою пам’ять взагалі. Щоб не відчувати цього нестримного болю втрати. Та це засмутило б близьких мені людей : маму, сестру, чоловіка, колишніх друзів… Не знаю чому вони ще не облишають спроб розбудити мене та повернути до життя. В середині мене страшна порожнеча і ніщо й ніколи її вже не заповнить. Тепер я живу в спеціально обладнаному боксі, прямо посеред дослідницького центру. Мінімізувала усі контакти з людьми. Навіть помічницю собі обирала заочно. Спочатку відібравши пристойні резюме, а потім перекинувшись парою фраз через внутрішній канал зв’язку, обрала просто найменш дратуючий голос. Попросила зайвого не турбувати й знову занурилася у роботу. Власне, лише наукові дослідження та вдосконалення створеної програми дозволяють мені ненадовго забутись.

« У Вас нове повідомлення від абоненту Потап»

Знову. І що йому потрібно? Я вже п’ять років не відповідаю на дзвінки та повідомлення. Будь чиї. Навіть мамині. Зачинилася у боксі і майже не виходжу. Вхід для сторонніх суворо заборонений. Це мій світ. Тут я або працюю, або нескінченну кількість разів переглядаю відео та фото з сином. Ось його перший осмислений погляд, перший рух, перша посмішка…Він майже не розмовляв і закінчив свій шлях у неповних дванадцять років.

Роздуми знову перериваються наполегливим дзвінком колишнього чоловіка. Чомусь у мене не підіймається рука заблокувати його чи стерти з пам’яті назавжди. Не залишилося жодних почуттів, проте мені спокійніше, коли я усвідомлюю – телефонує, значить живий. Про екстрені випадки моя помічниця повідомить. Щоранку вона коротко звітує: « Ваша мати та сестра живі. Вони забезпечені усім необхідним ». Спочатку вона намагалася коротко мені розповідати новини з їх життя, проте отримавши попередження про звільнення, замовчала і почала виконувати лише те, що їй наказували.

Потап… Так я називала свого коханого чоловіка, високого кремезного парубка. Михайло працював військовослужбовцем, його статура та хода нагадувала ведмежу, звідси й прізвисько. Останній раз я бачила його під час церемонії поховання. Майже не пам’ятаю той день… Він стояв на колінах перед труною сина і закривши руками обличчя, голосно ридав. Його тіло тремтіло ніби від судом. Далі я втратила свідомість. Мене відвезли до Дослідницького центру, в якому працювала. Оглянули найкращі лікарі. Вкололи заспокійливе. Я проспала декілька днів. Шкода лише що прокинулася. А тоді вирішила викинути все і всіх, що нагадують про безтурботне життя. Не вдалося. Не могла зрадити пам’яті сина … Виходить, ізолювавши себе, я сама зачинилася у власноручно створеному пеклі.

Байдуже обираю « Забути на 10 днів». Тепер не пам’ятатиму Михайла деякий час. Періодично сумління ще розмовляє зі мною…Знаю, це несправедливо по відношенню до нього, адже в тому що сталося немає його провини…та я не можу, не можу подивитися йому у вічі. Здається моє серце просто розірветься від болю. Тому обираю найлегший шлях – забути, нехай і на короткий проміжок часу.

Треба брати себе в руки. Мої дослідження це все що у мене залишилося.

  • Еммо! – гукаю помічницю.
  • Доброго ранку, Агато Олександрівно!
  • Доброго…що там з анкетами?
  • Я відібрала п’ятдесят претендентів на проведення випробувань. Щойно відіслала Вам. Чекаємо затвердження.

Я мовчки вимкнула зв’язок. Наступні дві години уважно вивчала отриману інформацію. Щоб випробувати нову програму «Еміль 2021» потрібні були добровольці. Враховуючи обіцяну винагороду, бажаючих було безліч. « Еміль 2021» представляла собою медичний гаджет у вигляді широкого браслету, який за командою власника міг виконувати нескладні маніпуляції, такі як введення ін’єкцій чи контроль фізичних показників організму. А у критичних ситуаціях, на підставі отриманих даних, самостійно викликати невідкладну допомогу та надсилати координати потерпілого. Базова комплектація передбачала заспокійливе, інсулін, знеболююче та антигістамінний препарат.

  • Еммо!
  • Слухаю.
  • Шукай ще. З цих я обрала лише три.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше