Глава 4. Нарада. Дубль два

Глава 4. Нарада. Дубль два

Марта

Коли приїхала до холдингу, швидко лечу всередину. На підборах, звісно, складно бігати, але я зараз землі не відчуваю під ногами в прямому сенсі цього слова. Тож біжу, бо ще треба дістатися на двадцятий поверх. 

Чую, що в сумочці розривається мій мобільний, але немає часу відповідати на дзвінки. Вже потім відповім, коли буду вільна.

Поїздка ліфтом обіцяла бути швидкою, але не спокійною. Коли ліфт просигналив двічі, що означало те, що хтось замовив кабінку, тому на десятому поверсі зайшов всередину Артур. Цікаво, де він був? В компанії всі дівчата, що нерівно дихають до чоловіка, пліткують, нібито друге обличчя холдингу впадає за нашою Машкою, яка працює в бухгалтерії. Ні-ні, я плітки не збираю. Мені то байдуже, просто вуха маю і хороший слух.

– А я вже сподівалася, що доїду до двадцятого одна, – кепкую, дивлячись на чоловіка навпроти.

– Хочеш сказати, що ліфт тут особистий і працює лиш для тебе однієї? – уїдливо запитує.

– Ні, Артурчику, я не це мала на увазі, – засміялася. – Але не будемо про це.

– Ти чого така? – пильно дивиться в моє обличчя і підійшов на недопустимо близьку відстань.

– Яка? – не розумію його запитання і допитливий погляд.

– Розчервоніла і… захекана? Чи що? – дивується чоловік.

– Я дуже поспішала на роботу. Не можу й дня прожити без улюбленої справи.

– Ага, ага, – хмикає він. – Так я й повірив тобі. Скоріш, ти поспішала, аби знову покепкувати над нами з Матвієм. 

В сумочці знову дзвонить мій мобільний, але я не звертаю на нього уваги. Все і всі потім.

– Артуре, Артуре… якої ти тільки про мене думки, – покрутила головою. – Аж слухати гидко, – поспішила до виходу, коли почула сигнал ліфтової кабінки про те, що ми дісталися двадцятого поверху. 

Дев'ята година. Яка ж я розумничка! Встигла на нараду вчасно. Біжу до перемовного залу повз приймальню Матвія і його секретарку. Згадала, що вдома не випила ранкової кави.

– Танюш, зроби, будь ласка, кави. Тільки швидко, якщо можна. Вже нарада починається.

– Гаразд, Марто Вадимівно. Принесу вам до перемовної, – відповіла дівчина.

– Буду дуже вдячна, – посміхаюся Тані й обертаюся назад, щоб поспішити на нараду.

Проте не вдалося мені пройти непомітно. У вхідних дверях перемовного залу стояв розлючений Матвій. По його очах, що сипали іскри на мене одну, можна було зрозуміти, що чоловік дуже злий.

– Марто Вадимівно, а ви не багато собі дозволяєте? – сичить він над моїм вухом.

– Про що ви, Матвію Романовичу? – хлопаю віями й дивлюсь прямо на чоловіка.

Варто зберігати душевний спокій і офіційний тон. Ми зараз знаходимося посеред коридору, де постійно ходять чужі вуха, тож не час сваритися і показувати всім, що ми непривітні одне до одного.

– Запізнюєтеся на нараду, даєте вказівки моєму секретарю, щоб вам зробили кави, – перераховує Матвій. – Не відповідаєте на мої дзвінки.

Я хотіла щось сказати, але думки вивітрилися з голови, оскільки повз нас проходить Артур. Чоловік спокійно заходить до перемовного, буравлячи нас двох своїм зацікавленим поглядом.

– Я вам дзвонив, – продовжує зведений брат. – Декілька разів. Ви не чули? Чи сильно зайняті були? – єхидно запитує.

– Матвію, зараз не час… – тихо говорю й легко всміхаюся, прибираючи пасмо волосся назад, що вибилося із зачіски. 

– Марто Вадимівно, я вас шукаю вже понад пів години, – продовжує чоловік. – Де вас носило? Невже ви спізнилися на роботу?

– Давайте поговоримо про це після наради, якщо вам так цікаво, – натякаю, що вже час почати нараду, а ми стоїмо в коридорі і сваримося.

Матвій відчиняє переді мною двері та пропускає першою всередину, не спускаючи з мене свого розлюченого погляду. Їй-богу, ще трішки і дірку на мені протер би своїми очима.

Я заходжу в залу та сідаю на своє місце. Всі спокійно сидять та чекають на слово головнокомандувача. Поряд з Артуром сидить незнайомий мені чоловік. Здається, це той Биков, про якого наші боси говорили вчора. 

– Ну що ж? – промовив Матвій, коли увійшов до зали. – Бачу, всі зібралися, тож розпочнемо, – сів він на своє законне місце, біля Артура. 

Коли в кабінеті запанувала тиша і всі чекали слово Матвія, увійшла секретарка з однією кавою на таці. 

«Оо, це для мене,» – зраділа я, відчуваючи вже насолоду від гарячого напою.

Матвій окинув мене недбалим і грізним поглядом, знову дірявлячи на мені дірку. Зціплені губи в тонку лінію говорять про те, що чоловік хоче щось сказати, висловити протест, але мовчить, як риба, і слова не вимовляє.

Я ж здивовано поглянула на зведеного брата і стенаю плечима. А власне, що не так? Що я роблю не правильно? Те, що кави хочу? Так тут усі сидять як не з пластиковими стаканчиками, в яких містяться гарячі напої, так з пляшечками з водою. Я ж не встигла взяти з автомату для себе кави, оскільки ледь встигала на нараду, тому попросила секретаря зробити й принести. Що тут такого?