Глава 7. Вечірка продовжується

Глава 7. Вечірка продовжується 

Артур

Я сам вигадав цю кляту пляшечку і, коли вона вказала на мене, ледь не завив від несправедливості. Ні, ну що за дискримінація? 

– О, це вже цікаво, – зареготала Марта. 

Я аж скривився. 

Що ж такого розповісти? Ех... 

– Колись, як я ще був студентом, я випадково потрапив до роздягалки дівчат. Гріх було таким не скористатись, тож я пішов до самої душової, де й отримав кулака в око від бегемотихи, – розповідаю й чую, як двоє біля мене валяться зі сміхом. 

– Ти в роздягальні? А чого я про це не знаю? – сміючись, запитав Матвій. – Стривай… це тоді, коли ти ходив з підбитим оком і сказав, що тебе шпана побила? – зареготав друг. От же ж... 

– Тоді, – розізлився я і крутнув пляшечку, не дивлячись на них. 

І вона знову, трясця, попала на мене. 

– О-о-о, як вона тебе любить, – не переставали реготати ці двоє. 

– Нещастя якесь! – викрикую. – Рік тому, я переспав з подругою моєї мами, – випалив перше, що спало на думку. 

– Ооо… – відкрила рота Марта. 

– Ууу… – зробив теж саме Матвій. – Я вже починаю боятися твоєї правди, – сказав друг. 

– Знаєте, що.... я курити, – гримнув, встав з диванчика і пішов на балкон. 

Мене це сильно дратувало. Навіщо я взагалі вигадав таку гру? Сам же й підловився на ній. Грім би його побив, ту пляшечку. 

За цигаркою я роздумував, що мені робити далі і як завоювати серце тієї Марти. Не дуже подобається ідея, але я не дам Матвію виграти. Не цього разу. Ми маємо гарно повеселитись з цією грою.

***

Матвій

Артур зникає за горизонтом, а я дивлюся на Марту, яка намагається заспокоїти свій сміх. Вродлива, до біса приваблива, але ж така дратуюча. Може, якби не була моєю зведеною сестрою, все було б по-іншому, але ні. По-іншому вже не буде. 

– Що будемо робити далі? – запитує, заспокоївшись. 

– Я пропоную напитися, – грайливо граю бровами і наливаю нам по склянці алкоголю. 

Марта, як я бачу, підтримує мою ідею і поділяє мою думку, то ж ми взялися пити до упаду. Поки до нас не приєднався бадьорий Артур, який, певно, скурив не одну сигарету, щоб заспокоїтися. 

– Пиячите? – засміявся він. – Тоді я з вами, – радісно вигукнув і взяв пляшку, щоб і собі налити в склянку. 

Ось таким чином троє «недодрузів» напились до втрати свідомості. Про пляшечку вже давно забули, як і про те, що хотіли зблизитися у спілкуванні. Кожен пив і думав про своє.

– Я викликав таксі, – бурмочу собі під ніс. 

– Молодець, – вмираючим голосом говорить Артур. 

– Які ж ви свині, – регоче Марта.  

Ми всі розвалились в кімнаті, хто як. Я валявся на диванчику, Марта на кріслі, а Артур десь на підлозі. Так ми й чекали дзвінка таксиста. 

– Мені погано, – сказала моя зведена сестра. 

— Я допоможу, – підірвався з місця і ледь не впав назад. 

– Не потрібно, – виставила руки вперед. 

– А я кажу, потрібно, – наполягаю, підійшовши до неї. Взяв її легко за руку і потягнув на балкон. – Подихаєш свіжим повітрям. 

Здається, Артур взагалі відключився, бо мовчав, як риба об лід, і не реагував. А мені це тільки на руку. 

– Руки прибери від мене, – відмахується від моєї допомоги Марта. 

– І не подумаю. А може, ти похитнешся і звалишся з балкону? Що я тоді скажу батькові? А мачусі? Що їхня дочка напилась, мов свиня, і перечепилась через перила? – серйозно промовив, притримавши Марту за талію. 

– Ну, ти й свиня, – зареготала вона. 

– Який уже є, Марто. І ти знаєш, що іншим я вже не буду, – нахиляюся до її вуха, обпалюючи гарячим диханням її шкіру. 

– Знаю, і це мене дратує, – шипить попереду. 

– Якщо хочеш, я можу спробувати. Лише для тебе, – не припиняю нависати позаду, говорячи їй на вухо слова. 

– Оо, це вже ні. Помрій, Матвійчику, – пирхає вона. 

– Мрію, сестричко, мрію, – відходжу від неї і стаю поряд. 

– От і мрій... 

Не встигає Марта договорити своє речення, як мій телефон пищить від повідомлення. 

– Таксі приїхало. Ходімо будити Артура, – говорю, не дивлячись на дівчину. 

Проходжу повз Марту. Йду до кімнати і починаю трусити кращого друга. 

– Матвію… ще хвилинку, – стогне він. 

– Якщо ти зараз не встанеш, я поїду сам разом із Мартою і тоді ти програєш, – шепочу на вухо.

Я тисну на важіль і це працює миттєво. Артур підхоплюється за хвилину. Хитається, але прямує до виходу. 

Вслід мені кидає: «Нізащо».