Глава 13. Немислима пригода

Глава 13. Немислима пригода

Артур

Глянувши на стан свого друга, я зрозумів, що мені його досить шкода. Не були б ми тоді друзями, якби я думав інакше. Тож я вирішив взяти на себе його обов'язки. Все одно в мене був вільний день, а так маю хоч якусь завантаженість. Буде не так сумно. 

Подзвонив до Оксани, сказав, що візьму на себе всі справи її боса. Ще й вирішив нанести власний візит до Матвія. Відправлю його додому. Хтозна. Може, впреться, мов баран, і не захоче йти. 

Підходжу до кабінету, хочу вже торкнутись ручки, але двері несподівано відкриваються і звідти вилітає розчервоніла Оксана, закриваючи їх назад. Я ледь встиг відскочити, щоб мене не вбило ненароком. 

– Ти чого така налякана? – запитую, очманівши від цієї несподіванки. 

– З чого ви взяли? Я просто дуже поспішаю додому. Мене Матвій... Романович відпустив, – схвильовано прямує до виходу, а я стою і дивлюсь їй в спину. 

Дурдом якийсь, а не офіс. 

Розвертаюсь і вирішую все ж зайти. Натискаю ручку і відкриваю двері. Застигаю, відкривши рота. Те, що я побачив, не вписується ні в які рамки. Марта злякано піднялась і почала поправляти на собі одяг, а Матвій так і лишився лежати, закривши очі. 

– Що ви тут влаштували? – захрипаю. 

В горлі пересохло. Дихати важко. Не можу ніяк прийти до тями. Вони тільки що цілувались і я все це бачив. Ті, що ненавидять один одного більше за життя і гризуться, як кіт з собакою, цілувались! Очманіти просто.

– Це не те, що ти подумав, – почала виправдовуватись Марта. 

– А що я подумав? Ти хіба знаєш? Я от взагалі нічого не знаю, – розізлився. – Що між вами відбувається? – дивився то на Марту, то на Матвія, який почав уже підніматися з підлоги.

– А що між нами відбувається? – вдав друг, що не розуміє мене, і те, що я бачив – лише моя фантазія. 

– О, господи... Ви мене до сказу доведете. То ви кіт з собакою, тепер ви – знатні лизуни. Трясця! Я працювати. Робіть, що забажаєте. Можете перейти і до дивану, підлога то не найкращий для вас варіант, – грубо мовив і пішов на вихід. 

Не хочу зараз нікого з них бачити. 

– Артуре, стривай. Між нами і правда нічого не було, – кинув мені в спину Матвій. 

– Та байдуже, – махнув рукою і гримнув дверима. 

Працювати вже перехотілось, але я мусив. Все ж секретарка Матвія пішла додому, а він без неї не зможе. Тож, якщо пообіцяв, мушу виконувати. 

Зустрічі пройшли непогано. Не скажу, що я такий професіонал, як Матвій, але теж нічого. Потім я вирішив поїхати додому. Просто не знав, що робити і куди себе подіти. Все ніяк не виходила з голови та ранкова картина. І як вони тільки могли робити те все на роботі? 

Мене перетрусило. Тож вирішив, що дома відсидітись не вийде. Поїду краще до пабу.

Зупинив машину біля відомого бару. Припаркувався і пішов всередину. Сів за барну стійку і замовив собі міцного напою. Помалу п'ю і розглядаю усіх присутніх. Зі знайомих нікого не видно, але я впевнений, що скоро когось зустріну. 

Алкоголь не лікує думки. Не дає забути події, які б я дуже хотів не пам'ятати. От чого воно мені так приїлося? Я ж наче не кохаю Марту. То чому? Через парі? Можливо. Мабуть, так і є. Я боюсь програти. Точно. Все так і є, як я думаю. Я боюся програти спір своєму ліпшому другу. 

– На когось чекаєш, красунчику? – до мене підходить дуже вродлива блондинка з глибокими блакитними очима. 

Вона кладе лікоть на моє плече і заглядає мені в очі. 

– На тебе, – підморгую їй і обережно беру за руку, запрошуючи присісти поряд. 

– А ти не промах, – сміється і стискає вільною рукою моє плече. 

Жест зрозумілий. Я їй подобаюсь. 

– Що будеш пити? – кладу свою вільну руку на її коліно і заглядаю в очі, піднявши одну брову. 

– В мене є краща пропозиція, – радісно підстрибує на місці. 

– І яка ж? – підіграю їй. 

– Може, поїдемо до мене? Або ж до тебе? – знову стискає моє плече, проводячи від нього до грудей долонею. А мені ж довго розуміти не треба. 

– Ти за кермом, бо я вже випив, – встаю і тягну її на вихід.

– Який ти швидкий, – засміялась мені в спину. 

– Ти ще не знаєш на скільки, – теж засміявся. 

Їхали ми на моїй машині. Дівчина водила досить вміло. За розмовами я дізнався, що її звати Поліна. Працює у юриспруденції. Тож тепер маю знайомого юриста. А ще можливо партнера на кілька ночей. 

Привів її до своєї квартири. Відчинив двері і впустив всередину. Поля оглянулась довкола і присіла на дивані у вітальні. 

– Гарна квартира, – посміхнулась. 

– Звичайно. Я багато в неї вклав, – говорю, присівши над схованкою для алкоголю. – Що питимеш? – заглянув за своє плече. 

– Червоне вино, якщо можна. 

– Тобі можна все, – піднявся і пішов до кухні.