Глава 15. Незрозумілі відчуття

Глава 15. Незрозумілі відчуття

Матвій

Ранок для мене настав не те, щоб важко, але швидко. Я й око не встиг відкрити, як на вулиці вже було видно. Швидко прийняв душ, одягнувся і поїхав на роботу, де був уже о сьомій ранку. Тільки от не побачив там тих, хто мені був потрібен. Намагався додзвонитися, але все марно. 

В нас о дев'ятій велика нарада, на якій і мають бути присутніми всі. Але минула година, яку я розтягнув у вічність, бо я стільки разів телефонував Артуру та Марті, що вже й не злічити. Ще й, як на зло, інвестори прийшли на годину раніше. Що робити? Підіслав до них Оксану, нехай їм кави принесе, ще чимось почастує. Сам же став чергувати біля ліфту. А гляди й з'являться винуватці. 

Ходив я і взад, і вперед, поки не почув, як він прибув і не побачив знайомі фігури, які вперлись у мене своїми наляканими очима. О, так! Бійтеся мене. Я сьогодні з вас душу всю витрушу. 

– Ви разом? – запитую, гримнувши на них.

Я не сподівався побачити їх тут обох, хоч вони обоє мені й потрібні. Якась жилка затріпотіла в мені, коли узрів їх разом. Сам не знаю, як так сталося, чому й навіщо.

– А що в цьому дивного? – відповідає запитанням на запитання Артур. 

– Та вже є, що. Гаразд. Про це потім. Ніколи байдики бити. Інвестори приїхали на годину раніше, а ви вештаєтесь, бог знає де. Ходімо швидше, – підганяю цих двох до зали. 

Сам іду слідом за ними. Дивлюсь на них обох, які поводяться надто підозріло. Вони йдуть відсторонено, хоча мені так не здається. Мене пробиває цікавість, змішана з чимось таким гострим. Не розумію цього нового відчуття. 

Нарада проходить швидко. Марта виступила досить гарно. Не було навіть до чого придертись. Та й інвесторам і команді все дуже сподобалось. Тож успіх гарантований нашому холдингу. 

Ми провели інвесторів до виходу, а потім піднялись до нашого офісу. Я відразу пішов до свого кабінету. Чомусь слухати цих двох абсолютно не хотілося. Я не прагнув дізнатися причину, чому вони приїхали разом. Тож на цілий день я відгородив себе від Артура з Мартою роботою. Навіть пообідати забув. Все був зайнятий. Або, радше, я не хотів виходити зі свого сховку. 

Не встиг і в вікно глянути, як за ним уже сутеніло. В цей момент до кабінету саме заглянула Оксана, яка й нагадала мені, що пора вже йти додому. Я кивнув і махнув рукою. Сам повернувся ще раз до вікна і вдивився в глиб темніючого неба. 

Чомусь згадався вчорашній ранок і наш з Мартою випадковий недопоцілунок. Навіть не міг уявити, що після цього всього вона зустрінеться з Артуром. Я ж думав, що вона його ненавидить, боїться, рахує бабієм, але все не так виглядає як мені гадалося. 

Здається мені, що я втратив свій шанс. Або ж у мене його просто не було. Та й не у виграші справа. Я передумав грати на спір. Чомусь мені ця ідея стала бридкою. Але як тепер пояснити все Артуру? Він точно не зрозуміє мого дивного пориву розійтись мирно. Або ж скаже, що я програв. Та й це вже теж не має значення.

Вже зібрався вставати з місця і йти додому, коли до мого кабінету увірвалась Марта, яка виглядала скажемо так... кхм... досить потріпано. 

– Що сталося? – питаю її, дивлячись на вигляд дівчини. – Ти марафон пробігла? Бо іншого пояснення я не маю, – говорю і сідаю назад до крісла. 

– Та я за тебе, дурня, переймалася, – говорить поспіхом і підходить до тумбочки з кухлем води. – Думала, що вже щось сталося. На дзвінки ти не відповідаєш. Оксана сказала, що вже давно вдома, а ти, виявляється, залишився в офісі, – наливає склянку води і випиває її до останньої крапельки. 

– А навіщо за мене переживати? Я ж не збираюсь з собою нічого робити через те, що ти провела ніч з Артуром. Знайшла мені причину, – пирхаю і відвертаюсь до вікна. 

Чомусь згадка про їхню спільну ніч досить боляче мене вколола. Це вже недобре. 

– Он, як ти думаєш... – протягнула вона, з гуркотом поклавши склянку на своє законне місце. – То я, виявляється, не знала, що повинна спати з усіма підряд, а ти, як мудрий чоловік, знаєш абсолютно все, – злиться вона, стріляючи в мене блискавками з очей. 

– Тоді роз'ясни, щоб я так не думав, – гримаю кулаком по столі. 

– А от і не хочу, – схрестила вона руки під грудьми і відвернулась. 

– То й не хочи собі. Мені яке діло до того!? – встав з крісла і ледь його не запустив в інший бік кімнати. Та вчасно себе таки заспокоїв.

– Які ми грізні, – скривила гримасу Марта, мов мала дитина. 

– Ти сама напросилася, – розізлився і великими кроками підійшов до неї. 

Закинув дівчину собі на плече і поніс до виходу з кабінету. 

– Дурень! – заволала вона і почала битися кулаками в мою спину й махати ногами. – Ти куди мене поніс? Ану постав на місце! 

– Додому, – хмикнув і натиснув кнопку для виклику ліфту. – Хочу перевиховати тебе. Сподіваюсь, завтра ти зможеш сісти, сестричко, — всміхнувся по-хижому і зайшов до кабінки. 

– Та щоб тебе! – лається вона. – Відпусти мене, або я буду кричати, – волає, як навіжена. 

Так і горло зірве. Завтра буде хрипіти.