Парі на кохання

Глава 17. Вулична сварка

Глава 17. Вулична сварка

 

Марта

Виходжу з під'їзду й дійсно бачу машину Матвія. Чоловік сидить за кермом в сонцезахисних окулярах. Такий крутий і брутальний, що аж злість бере. Як можна бути таким противним і сексуальним водночас? Його ніщо не хвилює, лише власна неперевершеність і самовпевненість. Сидить собі з вигляду спокійно, але одним пальцем настукує по керму якусь мелодію, наче вона одна його й рятує від гніву. Дивиться вперед, виглядаючи мене. Іноді подивляється на свій наручний годинник в очікуванні та важко зітхає. А коли мене побачив, забув і про мелодію, і про годинник. Дивиться мені вслід і, мабуть, гадає, чому я й досі стою та спостерігаю за ним.

Тремтячими ногами ступаю вперед і відчуваю, що вони мене не несуть. Настільки зараз хвилююся. Здається, що я так на державному іспиті в університеті не хвилювалася як зараз. І спитатися, чому він мене так бентежить? Ні… Це все мені тільки здається. Це лиш чергова очікуваність в передчутті сварки з ненависним мені зведеним братом. Так. Це саме вона.

Підходжу ближче до машини і зі сталевою спокійністю відкриваю дверцята. Одразу чую ледь не крики від Матвія.

– Ну, чого ти так швидко? Могла б ще пів годинки постояти, подумати, чи варто йти на роботу, чи ні, – його гнівний і суворий голос одразу ріже мої вуха, але я подумки себе заспокоюю, аби не вийшло зараз нової сварки. 

– І тобі привіт, Матвійчику, – кажу впевнено й з усмішкою.

От так от. Ті хвилювання явно були через майбутню сварку.

– З тобою все впорядку? – дивиться на мене уважно, чим змусив підняти на нього погляд.

– Звісно. А що не так? – ледь всміхаюся, бо таке незрозуміле відчуття мене зараз охоплює, чи то задоволення, чи то радість від його несподіваної турботи.

– Я на тебе накричав, а ти навіть не підтримала суперечку. Просто проігнорувала, чим збила мене спантелику.

О, а я вже розмріялася…

– Здивований, так? 

– Ага. Не те слово, – продовжує мене сканувати очима. – Тепер просто думаю, чого мені очікувати далі. Може, це просто затишшя перед бурею?

– Це все залежить від твоєї поведінки, – кажу грайливо та пристібаюся паском безпеки.

– Невже? – дивується він і повертається в кріслі до мене плечима. Напевно, щоб краще мене роздивитися.

– Матвію, ти начебто говорив про те, що спізнюєшся на роботу, бо в тебе якісь зустрічі. То, може, поїдемо? Чи будемо ще півгодини обговорювати мій настрій?

– Звісно, їдемо, – сів рівно, вмостившись у кріслі зручніше, і завів двигун. 

Всю дорогу Матвій не спускав з мене свого скануючого та допитливого погляду. Я ж натомість зловтішалася, що змогла так здивувати чоловіка. Чесно кажучи, я й не старалася. Просто ці сварки так остогидли, що вже терпіти їх несила. Зробила єдине правильне рішення – проігнорувати його чіпляння, але й тут не вгодила – здивувала. 

Майже наприкінці дороги, як ми вже фактично були під офісом, у Матвія задзвонив телефон. Він натиснув спеціальну кнопочку на панелі та прийняв виклик.

– Матвію Романовичу, де ви? – почувся на тому кінці стривожений голос Оксани, його секретарки. – На вас чекає пан Гірсов у приймальні.

– Чорт… – вилаяся собі під ніс. – Таки запізнився. Скоро буду, – сказав їй і відхилив виклик. – Це все через тебе, – грізним тоном мовив до мене, подивившись з викликом. – Просив же швидше збиратися, – бурчить і виходить з автівки. 

– То, значить, винна я по-твоєму? – дратуюся через його безпричинні претензії.

Я виходжу з машини і хлопаю дверцятами, чим остаточно гнівлю суворого біг боса.

– Дверцятами свого холодильника будеш так гепати! – кричить він на все горло. 

– Послухай, знаєш що? – підходжу впритул і тикаю в чоловіка вказівним пальцем.

– Що!? – насупився він і спопеляє мене поглядом.

– Приїжджати за мною я тебе не просила, – кричу на чоловіка, бо він сам напросився на грубощі. – Ти сам приїхав до мого будинку і зголосився підвезти мене до роботи. А тепер, виявляється, винна я в тому, що ти запізнився на зустріч!? – тикаю в його груди своїм нігтем, але Матвій мовчить. Слухає мене і стріляє блискавками з очей. – Не треба було приїжджати, бо…

Чоловік, не дослухавши, знов наступає на мене, навіть не звертаючи уваги на мій ніготь.

– Не я запізнився на зустріч, а ми запізнилися. Ти йдеш на зустріч з Гірсовим разом зі мною, – хапає зап'ястя моєї руки, що ще знаходилося впритул біля його грудей, і веде за собою.

– Що!? – не встигаю навіть обуритися такому повороту подій, бо Матвій тягне мене за собою, а на мої слова й непристойні вислови не зважає зовсім.

– Що ви тут витворяєте? – почувся здалеку голос Артура.

Виявляється, друг Матвія теж тільки-но приїхав на роботу і спостерігав весь час за нашою перепалкою.

– Вас як послухати, то ви тільки й сваритеся. Ви спокійно розмовляти можете? Чи ви вмієте лише гиркатися та давати всьому люду причини для розмов і пліток про вас? – вичитує він нас із Матвієм, як малих дітей у садочку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше