Глава 6.1

Понеділок наступного тижня

Настав цей день. Чи було у когось таке, що вам і хочеться, і не хочеться, щоб той чи інший час наставав? Якщо ні, то ви дуже щаслива людина. Саме зараз я це і відчуваю. Контракт з «Sports Universe» дуже важливий для мене та моєї кар’єри, але є одна особа з якою я не те, що працювати, а навіть бачитися не хочу. Та заради своєї мрії, я готова на все, тому потрібно встати та почати готуватись. Ще вчора, я подзвонила своєму куратору і повідомила, що мене сьогодні не буде, отже проблем з університетом не буде. Вставши з ліжка, я тихенько підбігла до дверей і зачинила їх, адже кожного понеділка, мої «любі» родичі стукають в двері моєї ВЛАСНОЇ кімнати і вимагають мої речі. І саме в цей момент, коли я подумала про це, моментально відчула землетрус, який рухався в бік моєї кімнати. Це вже успіхи, я навчилась визначати час нападу:

-Луно, вставай, відчини двері і негайно віддай мені ту блакитну сукню, яку купила тиждень тому!- як завжди, вимогливо кричала Дашка.

-А тебе що, пограбували? Чи, можливо, згоріла твоя кімнати? Або…

- Відкривай,- сильний стук в двері мене реально розізлив- ти мусиш… - я не витримала і різко відчинила двері.

- Слухай сюди, помилко в моєму житті, ти більше ніколи не постукаєш сюди і не будеш в мене нічого вимагати.- я була готова вбити її тут і зараз.

- Ти мені нічого не зробиш,- склавши руки на грудях, вона обпалила мене зневажливим поглядом  – твій тато слухає мою маму і за цей час нічого нам не буде, а ти, донечка яку люблять, але на тебе всім всеодно…

Її слова різали мені вуха, але телефон за моєю спиною, який записував весь її монолог, додавали мені впевненості, тому коли вона договорила, я зробила вигляд, що дуже засмутилась.

-Знаєш, я хоч любити вмію, а не використовувати всіх. Отже, зважаючи на обставини які відбулися минулої миті, я даю тобі право вибору: або ти йдеш звідси, або твою промову почує мій тато і твоя мама, хоча, я не впевнена, що це дасть їй хоча б щось.

Впевнено закривши двері, я пішла збиратися. Я не люблю ображати чи принижувати людей. Для мене це дуже низько, але з нею по іншому не можна. Терпіння вичерпалось, а я ж не бездонний океан, тому води мого терпіння перевищили стабільний рівень. Багато років тому, я старалася з нею подружитись, стати сестрами, але була проблема – вона цього не хотіла. Тоді я втратила запал і деякий час не звертала на неї уваги, доки вона і її мамаша не обнагліли в корінь. Від всіх цих думок мене перервав дзвінок. Це був невідомий номер.

-Алло- заговорила я.

- Алло. Це Луна Мамчур?- заговорив приємний жіночий голос. Десь я його вже чула. Точно! Це адміністратор «Sports Universe».

-Так, це я.

- Остап Ярославович просив передати, що сьогодні окрім фотосесії, буде зйомка рекламних роликів-ввічливо повідомила вона.

- Зрозуміло, а скільки роликів буде?- також мило запитала я.

- Три або дві, залежно як буде йти робота.

- Добре, дуже дякую, тоді до побачення.

- Так, до зустрічі- відповіла вона і завершила дзвінок.

Я почала бігати по кімнаті в спробах знайти щось підходяще для першої фотосесії вже на моїй постійній роботі. Навіть не віриться, що все це реальність… Що до одягу, мене починала бісити вся ця ситуація: в тому була, це не підходить, інше взагалі вже маленьке. На мить, відчула себе Дариною і захотілося увірватись в її кімнату зі словами: «Віддавай все найкраще, що в тебе є», але лише на мить. І тут я побачила ідеальний варіант. Чорна водолазка з замком, чорна спідниця в білу клітинку і чорні замшеві ботфорти на середньому каблуку. Я виглядала на всі сто - в цьому я точно впевнена.  Накинувши плащ, бо сьогодні прохолодно, і зібравши невелику чорну сумку, я пішла на низ. Саме зараз всі снідали.

-Всім доброго ранку, смачного і гарного дня – махнула рукою я, і хотіла вже іти, як тут, заговорив батько:

- Юна леді, - «Знову наговорили» подумки сказала я і обернулась з милою усмішкою – я не можу зрозуміти твоєї поведінки, Луно. Чому тобі шкода для своєї сестри блузки чи спідниці. Хіба цього я тебе вчив? Хіба так я тебе виховував?- в цю мить на мене дивилось три пари очей із різними емоціями: батько –  з докором, Давид –  з співчуттям, Дарина – з тріумфом, а Людмила просто продовжувала їсти свій салат. Мене це все нереально сильно злило.

 - По-перше, я нікому і ніщо не зобов’язана, по-друге вона, - я вказала на Дарину, яка різко, при погляді батька, змінила лице на: «Я така бідна, а вона мене ображає» - взагалі мені ніхто, а по-третє, тату, я вже не маленька, щоб ти вказував, що мені робити і кому давати мої речі, ну а по-четверте я думаю, наша пані може скомбінувати весь одяг, що в неї є, щоб не повторюватись.

- Раз ти така самостійна, то чому ти ще тут? Тебе тут ніхто не тримає.- Що, що?! А такі слова від батька, я не була готова почути. Мов риба я відкрила рот не видавши ні звуку. Але заховавши образу, біль і відчай, я гордо підняла голову і швидким кроком пішла в свою кімнату. Витягнувши велику валізу, почала згрібати весь одяг зі своєї гардеробної. Чорт! Воно не влізає. Діставши велику сумку, яка була в наборі з валізою, склала туди речі які залишились, і там навіть залишилось місце. Я з шаленим темпом зайшла в ванну кімнату і зібрала всю косметику і гігієнічні засоби. На низу хтось сварився, але я не розчула хто. Напевно брат заступається за мене… Бідолашний… От і все: моя колись кімната буде пустувати і сиріти в цьому домі. Як важко все покидати… Все ж таки Дарина була права, я нікому тут не потрібна. Зібравши всі сумки і валізи, я ривком відкрила двері і побачила Давида. Він був також з валізою.

-Давиде, не потрібно…

- Ні, без тебе мене тут загризуть,  а я ще молодий- з такими словами він міцно мене обняв. Я погладила його по волоссю кольору соломи. Все ж таки щось він від своєї мами таки успадкував.

- Добре,- промовила я і взяла його за руку- в мене сьогодні зйомки. Таксі я вже викликала. До школи я тебе підвезу, потім заберу,  а вже після щось придумаєм.