Пара за обміном

- 4 -

Ми розійшлись кожен в різні сторони.

Влад ще метав блискавки поглядом і до останнього не погоджувався мене відпустити, поки я не наполягла. А що? Хороший же шанс випадає влаштувати йому перевірку. Так хоч знатиму, чи зостанеться він мені вірний...

От і домовились чекати один на одного в готелі приблизно о дев'ятій вечора.

- Якщо ми типу пара, то обов'язково маємо дарувати один одному подарунки? - поцікавилась я, коли Василь купив для мене повітряну кульку.

Я була вдячна і задоволена. Відчувала себе молодою і бажаною жінкою. Душа наче співала. Зізнаюсь чесно, я не очікувала, що мені буде настільки добре...

- Ну, не обов'язково... Та якщо хочеш... - знітився хлопець.

Я кивнула. І тут же на очі потрапила мені продавчиня з валентинками. Купила одну. І підписала: "Привабливому телепню від знайомої незнайомки".

- Як ти зрозуміла? - щире здивування відбилось в його очах. Бачу, що йому простіше лишатись загадкою... Тож нехай тепер знає, що і я здатна на сюрпризи...

- Просто відчула... Для цього багато інтуїції не треба...

Він подякував, і враз притиснув мене до себе ближче. Обійняв за талію і схилив голову у пошуках моїх вуст. Я все зрозуміла миттєво, і чисто на автоматичному рівні відсахнулась першою.

- Не треба. Не забувай, що ми не зовсім справжня пара, - ці слова дались мені важко.

Бо усвідомила, що хлопець для мене важливий. І можливо, все ж у селі між нами промайнула якась іскра...

Василь, як порядний хлопець, не став наполягати і більше не робив таких спроб. Я не могла собі дозволити. Між нами стояв Влад і мої почуття. Я дуже не хотіла, аби він сумнівався в мені. Аби його несумісні ревнощі справдились...

Ех, зовсім не так я уявляла собі цей Валентинів день, та й вся та ранкова романтика потроху згасала...

Наближався вечір. Згустки темряви потроху осідали на місто. Ми посиділи трохи в барі, поговорили про різне... Я й не зчулась, як опинились біля схилу, освітленого придорожніми ліхтарями.

За кілька кроків висіла вивіска нічного магазину з красномовною назвою "Європа", а навпроти неї біля колишньої філії Львівського університету виднілись вічнозелені хвойні красуні, а між ними - олень. Солом'яна величезна (десь під три метри) статуя символа міста.

Василь пояснив, що саме тут найчастіше збирається молодь для нічних посиденьок. Потім же я помітила імпровізовану сцену і кількох чуваків з гітарами та ще якимись музичними інструментами. Василь потягнув мене туди. Привітався з ними.

Пошепки повідомив, що колись у дитинстві вони всі хотіли створити свій музичний гурт, але після школи доля розкидала їх у різні сторони. Я не повірила.

Василь і музика?

Поки губилась у здивуванні, хлопець розірвав стрічку і швидко опинився на сцені. Взяв гітару. Задзеленчали струни, і приємна мелодія розійшлась навкруги. У мікрофон сказав, що присвячує цю пісню дівчині своєї мрії.

 

За три хвилини загубився,

І влюбився та пропав...

За три хвилини закохався,

І набрався твоїх чар...

О, скільки тепла в твоїх очах,

А віє холод - він не дах,

О, скільки скажи, я маю,

Скільки скажи, тримаю я... *

 

Я оніміла, а ноги наче примерзли до холодної бруківки. Голос у нього просто неймовірний, а ще я знала, що ці рядки саме для мене. Було цікаво та глибоко пізнавально відкривати Василя з нових для себе сторін.

Романтичні ноти пролазили через мозок та приємним ехом відбивались у серці. Це було настільки романтично, що не змогла стримати щирої сльозинки. Швидко змахнула рукою, аби не помітив.

І звідки це взялось?

Розумію тепер, наскільки його почуття глибокі та відверті... Усвідомлюю, що мені ніхто й ніколи не присвячував пісні. Нехай і чужої, але хіба ж є різниця? 

Влад до такого навряд чи додумався б...

На одну-єдину мить до мене наче приходить прозріння. Що я маю поряд з Владом? Обов'язки служниці, коханки, куховарки... А тут так тепло та затишно, відчуваю себе людиною. Справжньою особистістю.

Приходить думка кинути все і наплювати на минуле, натомість дивитись в очі майбутньому.

Але із потужним бамканням великого годинника, який сповіщає, що в Самборі - дев'ята вечора, усе зникає. Казка завершилась, наче у Попелюшки. Солодкі миті також...

І я схоплююсь з місця. Не знаю, що керує мною зараз, але знаю, що маю бути там. В готелі. Біля Влада. Біля свого болючого, але незмінного теперішнього...

- Аню, ти куди? - кидає все і йде за мною Василь. Спантеличений. Розчарований. Розбитий.

- Вибач, але я мушу йти.

- Навіщо? Я гадав, ти передумаєш. Може, ну його, те все? Будемо тільки ти і я...

Йому боляче. Здається, повірив в удачу чи магію свята - вже не важливо. Повірив, що я можу бути з ним...

- Я не можу. І ніколи не могла. Дякую за прекрасний день! Я не забуду, - обертаюсь і йду. Тут недалеко. Не хочу, аби він мене проводжав.

Я зробила свій вибір і повинна забути. Викреслити все непотрібне, і просто лиш час від часу згадувати, що у цей Валентинів день я була сама собою. Дозволила собі повірити в диво. Яких, на жаль, не трапляється. Не в цьому житті...

 

* Пісня "Три хвилини" - гурт "Друга ріка"

 

​​​​Ось і завершилось невеличке ще одне моє оповідання.

Сподіваюсь, історія зворушила вас, і мені вдалось показати, якою є любов. Непередбачуваною, пронесеною крізь відстань і час. Вона приходить несподівано і може руйнувати будь-які кордони. Але кожна людина вважає по-своєму.

Моя героїня - це приклад вірності. Так, ми бачимо романтика, подорож та невипадковий знайомий спокушають її, але вона лишається вірною, не зважаючи на обставини. Вірною своєму хлопцеві, який може і не заслуговує її, і своєму життю. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше