7

7

Берт прийшов пізніше за мене, коли за місцевим розпорядком уже починався вечір. Шапка темно - русявого волосся поблискувала і віддавала вологою, а весь його вигляд видавав стомлюваність, що стримується після перенесених навантажень. Таким я БР-3 бачив рідко. Лише коли ми затримувалися у лабораторії, підганяючи результати невідкладних експериментів під необхідні нормативи.
- Загостювався ти, як я подивлюся…
Видавши свою чарівну усмішку, біохом підійшов до секретера.
- Намагаюся стати більш корисним та необхідним. Довелося підкоритися та пройти невеликий підводний екскурс
- Берте, не забувай, що тут ми максимум на тиждень. І з певним завданням Управління. Не варто так уже старатися.
- Я чудово пам'ятаю, - він почав перебирати складену стопку книг. – Але чи варто при цьому ставати замкнутим та закритим від решти. Думаю, моє спілкування принесе особливу користь і тобі, і персоналу Станції.
- Якийсь резон у цьому є. Тільки дуже відносний. Ти вже в курсі того психологічного фону, який виник на Медузі?
Спокійне обличчя біокібера звернулося до мене. Він уже припинив свої пошуки і тримав книгу в руці, затиснувши палець між сторінками у вигляді закладки. На однотонного кольору обкладинці було виведено старим витонченим шрифтом: Дьондюранг «Філософія самотності».
- Швидше за все я поки що цьому не надаю особливої ​​уваги, тому що не виявляю необхідності гіперболізації того, що відбувається.
- Можливо, даремно. І варто було б спостерігати і подумати.
- Про що? - задоволений знахідкою Берт підійшов до крісла - лежанки і задоволено опустився в нього. - Про навмисну ​​смерть дельфіна на прізвисько Монах? Чи конфронтації двох науковців, які ніяк не стикуються в єдиній думці щодо досліджень?
– Це хто ж такі?
- Іхтіолог та за сумісництвом фельдшер – медиколог, Елен Фергюсон та начальник дослідницької станції, Генріх Фаллада.
- Ти хочеш сказати, що між ними існує психологічно-конфліктна зацікавленість на основі суто науково-унітарного характеру. Але ж їх теми відрізняються.
- Не зовсім. Тим паче, що обоє мають певну тенденцію у явній причетності один до одного.
- Не хочеш же ти сказати, що літній Фаллада загорівся більш, ніж батьківською, пристрастю до молодої співробітниці.
- Макс, скажи, ти ніколи не думав, що більшість людей, за своїм призначенням, дуже пересічні істоти?
- А як давно ти став відповідати такими філософськими вигадками на поставлене запитання?
- Просто, чим більше пізнаєш навколишнє, тим частіше починаєш помічати простоту, що утворюється, з навіяної різноманітності. Мудрість не приносить смутку, лише статику.
- Не мудрість приносить смуток, а усвідомлення її природи. Так що там із довгоочікуваною відповіддю на поставлене мною запитання?
Вирішивши перед сном прийняти душ я підвівся з ліжка прямуючи до ніші з кабінкою.
- Все дуже просто - Фергюсон дочка Фалади. Щоправда, штучно вирощена.
- Однак, для мене це вельми несподівана новина, - я здивовано зупинився біля ніші, намагаючись осмислити почуте повідомлення. - І де ж ти знайшов такі дані?
- Роллан і Свен розповіли мені про це. Обидва вже кілька років працюють із Генріхом.
- Де ти з ними встиг зустрітися?
Утихомирившаяся після ранкової розмови з Генріхом рій моїх думок знову зірвався, утворивши сумбурна хмара сповнена роздумів, підозр і домислів.
- Після розмови з Елен та домовленості з нею про використання одного з двох нейронно – синапсних комбайнів для завантаження. Правду сказати, довелося надовго затриматися в гідаріумі, щоб налагодити сам апарат. Адже вони налаштовані на функціональність з афалінами і подібними до них китовими. Але є в тому й достоїнства: широка ванна не сковує твою механіку; чудовий простір для розслаблення. Потім, - Берт перестав перегортати книгу, - вона допомогла провести черговий курс за програмою.
- Давай твої сентиментальні враження щодо симпатичного іхтіолога перенесемо трохи в майбутнє. Мене цікавлять ці двоє гідронавтів.
- Знаєш, Максе, ти ніколи не замислювався про те, що здатне поміняти нас, нашу поведінку, сприйняття, думки? Змінити радикально, до невпізнання. Саме ту суть, яка нібито є частиною нас, керує нами. І це, аж ніяк, не характер і звички, а щось ще.
- Берте, перестань викидати філософські вигадки і відповідай, будь ласка, на запитання.
- Із задоволенням. - Відкинувши назад голову і прикривши очі біокібер, додався спогадам. - Пройшовши процедуру активації, я трохи затримався, вирішивши спостерігати за дельфінами. Це цілком можливо зробити в екіпірувальній – одна зі стін є прозорою і дозволяє спостерігати за істотами. Максе, ти навіть не уявляєш, які вони чудові! Прекрасні, органічні та граціозні. А спілкування з ними приносить справжнє задоволення і… це щось незвичне, чи що? - Берт розплющив очі і з неприхованим одкровенням дивився на мене. – Люди підкорюють відкритий космос у спробі не лише поширити свій вигляд та популяцію, а й знайти хоч якихось братів, так званих, колег з логіки та розумності здатних подібно до них мислити і ділитися прожитим. Але ж у них уже є все, і не лише дельфіни. У них є Земля!
- Ти справді змінився, - саркастично зауважив я.
- Вибач. Поки я продовжував спостерігати за цими трьома особинами афалін в екіпірувальну зайшли двоє батинавтів: вже знайомий тобі Роллан Гері та Свен Татсон. Вони й запропонували мені вирушити з ними провести огляд кількох підводних плантацій.
- Хтось із них говорив про Віктора Полозова? – ліниво поцікавився я.
- Лише зовсім небагато. І все дуже уривчасто і сумбурно. Але і з цього вже стає зрозумілим, що він насправді є. Навіть показали його фото та екіпірувальний бокс.
Раптом зовсім проста думка прийшла до мене в голову вихором пролетівши перед очима. Боячись втратити її, я рвонувся до секретера, потім до свого ліжка шукаючи свій речовий кейс. Там мало бути те, що зможе хоч трохи прояснити всі ці загадки із загадковим глибоководником.
У папці з вкладеним у нього напрямом та завданням знаходився повний список тих, хто складав дослідницьку та технічну команду «Медузи», а також їх голографічні фото з невеликим біографічним списком життєво важливих датувань. Карток виявилося шість. І саме одна з них не мала до справи жодного стосунку. Вона була з мого особистого архіву та цінна як пам'ять.
 Витягнувши та перегорнувши список екіпажу, я переглянув усі п'ять фотографій. Чотирьох я вже знав точно: це Роллан Гері, Елен Фергюсон, Філіп Мерсьє та Генріх Фаллада. П'ятий досі мені не був відомий.
З голографічної картки дивилося круглувате обличчя якогось добряка з темно карими очима і широким носом. На звороті я прочитав: «Свен Татсон, норвежець. 42 роки солярного стандарту, гідронавт глибоководник (батинавт)». Щиро кажучи, що цей скандинав вже не виглядав настільки сяюче юним і свіжим. А його вантажність, яка не личить гарній формі гідронавта, відбивалася навіть на обличчі.
- Це він?! - Я показав фото Берту. – Це Віктор Полозов?
Уважно розглядаючи портрет біокібер наче спеціально, тягнув паузу.
- Жаль, Максе, але Полозов виглядає зовсім інакше, по-іншому.
- Що означає – «по-іншому»? – роздратовано запитав я, забираючи фото назад. Моя уявна надія на удачу враз звалилася. - Може, ще раз подивишся? Раптом ти помилився?
– Ні. Помилки не може бути. І не намагайся шукати в моїх словах підоплю або прихований зміст. Все дуже просто.
Його категоричність починала дратувати мене.
- Тепер скажи мені, Берте: ти розумієш весь тягар відповідальності, яку несуть твої слова? Адже стверджуючи подібне, ти здатний або свідомо брехати, або цією брехнею нашкодити багатьом, хто перебуває на цій Станції.
- Звісно й абсолютно. Адже розуміючи суть власної природи, кожна розумна істота оперує тими можливостями, які в ньому закладені. Не більше та не менше. І лише людина спирається на домисли та зовнішні подразники.
- М-да, - поклавши назад у папку фото, я жбурнув її на ліжко.
- Ти ж чудово розумієш, що жодне виробництво, вирощене Інканським комбінатом, особливо біокібери, не здатне брехати. Політразонна квазіархітектоніка мого мозку провівши аналіз семантичних побудов відразу призупинить при виявлених порушеннях мої життєві функції.
Тут БР - 3 виявлявся повністю правим, чорт подери!
Але що тоді в результаті виходило? Цілком шалена дикість, яку нормальний мозок прийняти був не в змозі. Хіба що назвавши всіх вигадниками. На підводному комплексі «Медуза» був хтось, кого не змогла розпізнати система дислокації. І цей невідомий гість, за словами Фалади, був просто фантомом, народженим потужним гіпновипромінюванням Монаха, спрямованим на весь екіпаж «Медузи». Для Елен він став другом, свого роду віддушиною, втечею від оточуючих. А може, і коханцем. Пропавши, а фактично, загинувши – на черговій вилазці три доби тому, незнайомець зник для молодої жінки назавжди. Цю подію визнали і Гері з Мерсьє. Але останній, поки що лише заочно. За тимчасовими даними, нещасний випадок із дельфіном стався вже понад п'ятдесят днів тому. А невідомий глибоководник продовжував ще сорок вісім днів набридати своїм фізичним виглядом усім мешканцям Станції. Подібна тривалість життя інфернальних утворень навіяних гіпнозом зовсім не реальна і вони зникають з ліквідацією самого джерела.
Розмірковувати далі я не наважувався, чудово розуміючи, що тут же потраплю в глухий кут, якою б стежкою я не попрямував. Все було повно домислами, комплексами та брехнею, народженою від них.
Повернувшись до Берта, я поплескав його по коліна:
- Я радий, що в тебе все гаразд і «Мнемозина» стане тепер лише черговим етапом у твоєму розвитку.
- Дякую, Максе. У цьому плані можна жалкувати лише про те, що біологічний імператив людей настільки обмежений через їхнє ж власне протистояння собі. Спроби керувати їм настільки незначні і марні, що вони й не помічають вже, як із цим впоратися. Адже вся їхня культура та спрямованість по суті своїй залежать лише від двох факторів, один з яких явно переважаючи тримає весь хиткий будинок Цивілізації. Подумати лише, як гормональна структура тяжіє як над мозком, а й над громадським синтаксисом. Що само собою, тягне закомплексованість у виборі векторного напряму всіх їх дій. «Мнемозина» здатна вивести людство на новий етап, відвівши убік від кабали регулюючих інстинктів.
- Не забувай, Берте, - я підвівся збираючись зрештою прийняти душ, - хто складав і писав проект. І якби на те воля та можливості люди вже давно використали б «Мнемозину».
Вода заспокоїла та освіжила мене. Розмірковувати про всілякі нестикування і різночитання не хотілося. При цьому обов'язково навішуються ярлики упередженості та звинувачень. Нині важливим для мене було продумати перебіг дій на завтра.
Вийшовши з кабінки і продовжуючи витиратися, я крадькома глянув на Берта. Висвітлений м'яким світлом нічника він продовжував сидіти в кріслі з книгою і щось розглядати.
- А, Максе? Ти тихо увійшов... - він знову опустив перед собою голову. - Я тут випадково взяв твої документи, вирішив ще раз переглянути фотографії. І натрапивши на одну з них, дещо згадав. Ось, тримай, – він мені передав широкий та тонкий проспект «Вісника» ІЕБ дуже давнього видання. Подібні йому вже не випускалися і зберігалися лише в архівах.
- Де ти його відкопав? - Запитав я.
– захопив із собою. Тепер відкрий його і на перших сторінках побачиш того, кого хотів би знайти. Він серед тих, кого зображено на знімку. Сам Віктор Полозов.
Витягнувши останню фотографію з папки, яка не має жодного відношення до досьє, Берт простяг її мені.
- Він також тут.
Момент подиву став лише бляклою тінню мого раптового усвідомлення у розумінні того факту, хто саме був зображений на обох фотографіях..