Паркоріон

Розділ 2.1.

Розділ 2.1.

 

   Мені завжди здавалося дивним, як людина, таке крихке створіння, може дожити до смерті від старості.  Їхні життєво важливі органи мають настільки слабкий захист, що навіть я  можу зруйнувати його голими руками. Справді, кажу вам – кістки ламаються дуже легко. Я вже не кажу про мозки, серце, печінку та інші важливі органи людини – їх зруйнувати простіше, ніж роздовбати волоського горіха. Людину може знищити що завгодно, коли завгодно і як завгодно. Вдарило, зачепило, опалило, розчавило, розірвало – небезпека криється на кожному кроці. Вони й самі себе частенько «ламають»¬, без стороннього впливу. Впав на руку – перелом. Вдарився головою – черепно-мозкова травма. Забився, наштрикнувся, порізався…При цьому, далеко не всі органи захищені навіть благенькими кісточками.

        Та що роблять люди? Замість того, щоб намагатися вберегтися, вони самі собі створюють все більше і більше небезпечних умов. Вони тисячі років придумують, як знищити один одного у війнах. Вони лізуть в усі стихії, самим собі намагаючись довести, що вони володарі світу. Пруться в небо, на воду, під воду, під землю, намагаються приборкати вогонь, ядерні реакції…

     Може вам здається, що я думаю якось зневажливо? Ні, ніякої зневаги. Я поважаю людей, поважаю їх особистості, їхні життя і право реалізовувати себе, але… я їх не розумію.   

      Може у вас склалося  враження, що я такий собі добряк, який, вважаючи себе благодійником, бродить світом і шукає кому б принести свій порятунок?… В такому разі, ви сильно помиляєтесь. Рятувати, це моя природа. Я вимушений це робити, бо інакше буду відчувати себе погано, як фізично так і морально. Але мені це не подобається. Я не хочу цього робити, просто мені не лишили права вибору.  А моє ставлення до людей повністю нейтральне. Я не ставлюся до них ні погано, ні добре. Вони живуть своїм життям, я своїм. Мені байдуже, як вони живуть і я хочу від них лише одного, щоб їм було байдуже, як живу я.

      На мою думку, те що людина доживає до старості – це випадковість, а не закономірність. Колись, мабуть, все так і було. Небезпека очікувала на кожному кроці. В лісах і степах чекали хижаки,  для яких людина була слабкою і доступною жертвою (їжею). Невідомі хвороби викошували цілі племена, а неприборкана природа несла смерть, створюючи голод і холод.  Мало хто з людей доживав до тридцяти років.

       А потім люди почали ховати свої немічні тіла  за стінами. Спочатку за дерев’яними, потім за кам’яними, потім за залізобетонними. Тепер от за залізосклянними. Так змінювались міста і поселення. Дерево перемагав бетон, бетон – залізо.

       В останнє я був у місті Каль  років п’ятдесят тому. І те, що я зараз бачив у столиці, мене вражало. Люди не просто сховалися за скло, залізо і бетон, вони зробили з них фетиш. Створили з них божевільну архітектуру. Я виріс і жив серед живої природи, хоч немало часу провів в різних містах, але те, що я зараз бачив, здавалося мені такою ж аномалією, як і породження Зони. Знаєте, як буває? Ви змінюєтеся поступово і не помічаєте цього, бо бачите себе кожного дня. А от зустрічаєте свого знайомого ровесника через кілька років і дивуєтесь тому, наскільки він змінився. Такі зміни викликають легкий шок.

      От так було мені зараз. Мешканці, напевне, сприймали поступову зміну свого міста спокійно. Але я… Я пам᾿ятаю Каль зовсім іншим. Пам᾿ятаю його живим. Раніше він був, як організм. Тепер став  механізмом.

      Можливо, на моє сприйняття впливала ще й атмосфера. Я відчував присмак всеосяжного страху.  Люди боялися і , що найгірше, сприймали це, як потрібне.         

       Вони боялися своїх ліфтів, коли застрягали в них. Але ніхто не ходив по східцях.

       Боялися ескалаторів і поїздів метро, як тільки ті робили якийсь незвичний рух. Але вперто спускалися під землю.

      Боялися руху свого транспорту, коли створювалася небезпечна ситуація в безкінечному потоці машин, але ніхто не хотів ходити пішки.

       Боялися висоти, але дерлися на соті поверхи.

       Я чув одночасно сотні покликів – «рятуйте». Покликів ні до кого, в пустоту. Люди лякалися, благали про порятунок, а через якусь долю секунди знову робили ті ж самі дії, що викликали небезпеку та страх. Як вони, взагалі, живуть?

         Я був шокований. Аж в голові все кружляло від цих хаотичних, переляканих внутрішніх вигуків. Вони лунали звідусіль. Мої почуття набрали  шаленої гостроти, я ледь стримував свою увагу в фокусі.

         Навколо усі масово «висіли» в гаджетах. Рідше в планшетах, в основному в планшет – телефонах, в смартфонах. В мене такого не було, тому, коли я запитав у декількох перехожих, як мені дістатися до потрібної адреси, вони виринали із своїх віртуальних світів, здивовано, на межі переляку, дивилися на мене, потім знову поринали у телефон, щоб відкрити інтернет-мапу і показати маршрут. Чорт забирай, люди, а не можна пояснити, як в стародавню давнину? Пройди стільки-то кварталів пішки в такому-то напрямку, потім зверни на ліво, чи на право і пройди ще стільки – то в такому напрямку?

          Врешті я здався і зупинив таксі. Назвав адресу і… вже зовсім не здивувався, коли водій відразу забив маршрут в GPS- навігатор.

          За вказаною адресою на мене чекав черговий залізосклянний монстр. Це потворне, як на мій погляд, диво архітектури намагалося зламати закони фізики. Воно ігнорувало силу тяжіння і розтягнулося за межі центру рівноваги, випирало своїми чорними скляними боками над тротуарами і сусідніми, меншими по висоті, спорудами.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше