Паркоріон

Розділ 2.2.

     2.2.

 

      Дивним чином будуються відносини між людьми. Дві години тому ми билися з охоронцем, а тепер вже  були ледь не друзями.

      Відразу після інциденту у вітальні підприємства, туди вибігли ще четверо працівників їхньої служби безпеки. Усі озброєні пістолетами. Я не виказував спротиву, із самого початку не хотів створювати нікому ніяких незручностей, але…вже так сталося.

      Мене супроводили в одну із кімнат охорони і викликали начальника служби безпеки. Той, як з’ясувалося, перебував за містом і наказав чекати його прибуття. Один із охоронців, який мабуть був старшим серед присутніх, довго вивчав мої документи, які я без суперечок їм пред’явив, після чого почав детально допитувати, хто я і що тут роблю. Звісно, з юридичної точки зору, вони не мали права цього робити, але й мені не було чого приховувати, тому відмовчуватись не було жодних причин. Так, в процесі допиту, зав’язалася розмова, в ході якої виявилося, що Сергій, той хлопець з яким ми зіткнулися в холі, свого часу проходив службу у військах цивільної оборони і в нього є знайомі, які залучалися до несення служби на кордоні Зони і розповідали про «Лєшого». Виявляється, я вже став в деякій мірі легендою і моє існування обросло в розмовах із уст в уста такими деталями, що я навіть уявити собі не міг. Надалі наша розмова склалася зовсім не так, як розпочалася. Мене пригостили кавою. Хлопці хотіли почути історії про аномалії Зони, розпитували як я там живу, що я думаю про ті аномалії. Коли приїхав начальник служби безпеки між нами тривала дружня бесіда.

      Начальник охорони не був таким поблажливим. Він вигнав усіх своїх підлеглих  до робочих місць. Попрохав мене перейти до його кабінету і залишився зі мною сам на сам. Сів за свій робочий стіл, я навпроти. Тривалий час мовчки вивчав мої особисті документи. Потім, також довго і мовчки, вивчав щось у своєму ноутбуці. Між цим, писав якісь повідомлення у смартфоні і читав відповіді.

     Врешті поклав посвідчення особи між нами на стіл і відкинувся у кріслі.

     – Паспорт пахне липою, – мовив він. Вигляд у нього був спокійний і розслаблений, але насправді він уважно спостерігав за моєю реакцією. 

     Я також спокійно дивися йому у вічі. Мовчазні переглядини  затягнулися.

     – Я можу викликати жандармерію і передати Вас їхнім представникам з відповідною заявою про напад на мого співробітника. Звичайно, я викажу своєю підозру про фальсифікацію документів….

     Знову пауза. Знову вивчав мою реакцію, але я залишався спокійним.

     – Хто Ви такий і навіщо прибули до нашої фірми? – врешті продовжив посадовець.

     – Я вже повідомляв адміністраторкі в присутності вашого співробітника. Мене звати Богдан Одноступ. Маю особисте питання до вашого генерального директора – Яковліва Олега Олеговича.

     – Навіщо Ви напали на нашого співробітника?

     – Я на нього не нападав.

    Безпековець зітхнув, наче казав – «ну що з тобою поробиш» і зняв слухавку стаціонарного телефону.

     – Я телефоную в жандармерію, – повідомив він , не зводячи з мене очей.

      Я продовжував мовчати і спостерігати за ним. Якщо він викличе жандармів, в мене справді можуть бути проблеми із-за підробленого паспорту та цю проблему я зможу вирішити, маю столітній досвід за плечами у цій справі. Але навряд чи він зателефонує. Ці хлопці не полюбляють виносити сміття із дому на очах у інших. Їхній охоронній репутації, не додасть бонусів  те , що якийсь прохожий вклав їхнього співробітника обличчям в підлогу серед приміщення, яке вони охороняють. Якщо вони захотять до кінця з᾿ясовувати обставини, то скоріше вирішать це незаконними (або напівзаконними) методами і не будуть залучати до цього правоохоронні органи. 

      То ж мої очікування справдилися.

      Начальник безпеки набрав якийсь номер і як тільки пішов виклик, поклав слухавку на апарат. Увесь цей час він пильно спостерігав за мною.

      – Добре, – мовив він після довгої паузи. – Будемо розмовляти по іншому?

      – Можемо спробувати, – відповів я. – Але все таки, прохав би просто зателефонувати вашому босу і повідомити хто з ним хоче побачитися. От і все. Думаю, що на цьому всі наші негаразди і закінчяться. Ваша справа – безпека, я розумію, але ж я не напрошуюсь до нього на особистий прийом. Принаймні зараз. Просто повідомте йому.

      Начальник безпеки змінив позу, нахилився вперед, ліктями спершись на стіл.

     – Ти не розумієш, друже, – перейшов він на «ти». – Такі люди, як Олег Олегович не зустрічаються сам на сам, з такими, як ти.

      Я також схилився до нього.

    – Ох, ти. Це чому?

    – Тому що інакше вони б не стали власниками таких підприємств, як це.

    – А не зустрічаються з якими саме ? – запитав я. Мені відверто стало цікаво, що він мав на увазі під «такими».

    Той мовчки обвів мене рукою, наче - й так все зрозуміло.

    – То мені сходить, одягти краватку? – посміхнувся я.

    – Боюсь, якщо краватка не коштує тисячу північних стерлингів, то це навряд чи допоможе, – посміхнувся у відповідь мій опонент.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше