розділ 2.3.

2.3.

        Та, що називала себе Ліною витяглася на величезному ліжку у вийнятому на добу пентхаузі. Вона була повністю оголена. Поруч з нею лежав молодий світловолосий хлопець, спортивної статури, якому на вигляд було ледь більше двадцяти років. Одягу на ньому було не більше, ніж на ній. Та вона не звертала на нього ніякої уваги. Хлопець виконав свою функцію і тепер пустим поглядом застиглих очей дивився в стелю. Він був живий, але мало чим зараз відрізнявся від трупа, крім того, що працювали внутрішні органи. Через добу оклигає. Звісно вона не могла заручитися, що він оклигає психічно, та їй було начхати. Гарна була ніч. Хлопець приніс їй задоволення. Звичайно не в сексі, до цього їй було байдуже вже багато років. Її теперішнє тіло приносило якісь відчуття від близькості, та це був сурогат. Наче жувати соєве м'ясо чи засмагати під ультрафіолетом, уявляючи що лежиш на сонячному пляжі…  Вона насолоджувалася його почуттями. Молодий, багатий, хамовитий красень, який вчора  упивався тим, що зміг вламати чергову «лялечку» заскочити йому в ліжко. Його відчуття зверхності, впевненості, що світ належить йому, чи таким, як він, в десятки разів  примножило лютий жах, який він відчув, коли увійшов в її тіло і зрозумів, що все пішло не так, як малювалося в його уяві. Лялечка, яка декілька хвилин тому була жертвою, стала вмить навіть не хижою самицею – чудовиськом. При цьому він брав її тіло, не міг зупинитися і це приносило йому якесь збочене задоволення. А вона реготала і напивалась його страхом. Користуючись тілом, як справним інструментом, посилювала його сексуальні відчуття і при цьому насилала образи, від яких живих істот паралізувало  від жаху. Похітлива насолода, жах, розпач – давно вона не пила такого коктейлю почуттів, з такими якісними інгредієнтами . Висмоктала його майже досуха – ледь змогла вчасно зупинитися.

     Вона піднялася з ліжка і пройшлася по кімнаті. Зупинилася перед дзеркалом. Провела долонями по грудях, сідницях, стегнах… Гарна оболонка. Вдало собі підібрала тіло цього разу. Та все ж, і його хотілося періодично знімати, як хочеться зняти для відпочинку шкіри вночі самий гарний та зручний одяг. Дивно, але вона ще пам’ятала ці відчуття.

      Привабливе жіноче тіло почало тьмяніти і через нього стали проступати її справжні обриси.

      Декілька сотень років тому вона виглядала, як муміфікований труп. Ще декілька сотень років до цього, як найдревніша стара жінка. Зараз її вигляд почав втрачати людську подобу. Тіло ( та чи тіло?) розбилося на рівні ромбічні часточки брудно-сірого кольору, наче вкрилося лускою. Все повністю, від маківки до пальців ніг. Гірш за все виглядали очі. Такого ж, брудно-сірого кольору, без зіниць, розбиті на ромбики, трохи меншого розміру, ніж на шкірі. Волосся на голові і тілі стало прозорим, воно все ще було, але його неможливо було побачити і через нього було видно вкритий ромбами череп. Та найгірше для неї було те, що ромбічні частки її тіла поперемінно із шаленою швидкістю, зникали і знову з’являлися. Для ока людини, із-за цього мерехтіння здавалося б, що вона ледь світиться химерним тьмяним світлом. Але її зір не був людським, вона бачила, що частки саме зникають і з’являються. В своїй справжній подобі вона перестала пересуватися в просторі. Здавалося, що її частки зникають і з’являються вже в новому місці. Вона не пересувалася, вона переміщалася. І це її лякало. Бо вона не знала куди зникають і звідки появляються її частки. Іще більше її лякало, що з нею буде ще через сотню років. Невже невдовзі прийдеться носити оболонку постійно?

       ЇЇ звали Лінторія. Вона була найстарішою відьмою на світі. За вісімсот років вона забула, що таке страх. А тепер згадала, бо боялася зникнути зовсім туди, куди зникали її ромбовидні частки. Вони поверталися. А вона повернеться, якщо все ж таки зникне повністю? Що там, в якомусь невідомому просторі?  Вона не могла зрозуміти і їй нічогісінько не підказував її величезний досвід. Мабуть так  люди боялися померти. Вона ніколи не замислювалася над тим, який він страх смерті. Їй було байдуже. Раніше. Всього лише якусь сотню років тому…

      Лінторія шаленим вихором метнулася по кімнаті і завмерла біля величезного вікна, за яким як на долоні лежав Каль. Місто, яке вона пам᾿ятала ще з початку існування. Добре пам’ятала, як його неодноразово руйнували. Як древні племена зруйнували його вперше. Пам’ятала всього лише двісті жилих дворів, з дерев’яними будівлями, що вцілили на весь Каль і величезну хмару горя над ним. Її тоді ледь не розперло від енергії. Молода ще була, не вміла правильно скористатися Силою і ледь не захлинулася нею…

      Так, зараз вона боялася.  Але  вона знала, як виправити ситуацію.

       Здаватися Лінторія не вміла.

      І Паркоріон був часткою її задуму.