розділ 3.1.

3.1.

       Яковлів виглядав таким, як я його бачив вперше. Не в останнє, а саме – вперше. Бо коли я бачив його в останнє, йому було майже сімдесят років. А зараз я бачив перед собою двадцяти п’ятирічного чоловіка .

       Вперше я побачив Яковліва в солдатській гімнастерці і касці, що з’їхала на бік, з переляканим і якимсь ображеним, дитячим, виразом обличчя і сірими очима, наповненими сльозами відчаю. Навколо горіло пекло. Горіло і вибухало. Він був новобранцем, не розумів куди потрапив, не розумів куди бігти, куди ховатися, щоб не залишитися в цьому пеклі назавжди і, якби мене не опинилося поруч, солдат Яковлів загинув би в своєму першому бою. Та я опинився і був до останнього біля нього, аж поки, вже досвідчений командир взводу, старший сержант Яковлів, не звільнився по демобілізації. В нього була унікальна спроможність - хапати з ходу основне. Звичайній людині щоб освоїтися в нових умовах потрібно три тижні. Олежці Яковліву на це потрібно було від сили три дні. Після закінчення  тої війни (другої на моєму віку) наші шляхи розійшлися. І знову перетнулися близько тридцяти років тому .

       Яковлів був одним із тих небагатьох, життя яких мені довелося рятувати двічі.

       Я звик бачити Олега у солдатській формі. Зараз, цей же чоловік, сидів переді мною в кріслі, яке за цінною можна було  б обміняти на непогану квартиру десь в містечку регіонального значення, в зшитому на замовлення костюмі, білосніжній сорочці,  із акуратно зачесаним індивідуальним перукарем  русим волоссям і  твердим, самовпевненим поглядом сірих очей, в яких вже неможливо було уявити сльози розпачу.

        «Хто це, –подумав я.  – Син?...Скоріше внук?...Чи правнук?...»

        – Здивований ? – Яковлів піднявся мені на зустріч і простягнув руку.

        – Здивований, – погодився я і руку потиснув.

       Яковлів вказав  на крісло навпроти себе. Я сів. В кріслі було зручно, а в кабінеті знаходитись приємно. Кабінет умовно був розділений на робочу зону і зону відпочинку. На робочому місці стояв масивний стіл і крісло для роботи (в мене б язик не повернувся назвати його офісним). В зоні відпочинку – два крісла навколо низенького дубового столика, шафа з книгами, диван. В кабінеті переважали живі матеріали оздоблення – дерево, шкіра, полотно замість шпалер. Важкі штори створювали приємне для очей освітлення. З кабінету вели декілька дверей, впевнений – була тут і ванна з вбиральнею, і, можливо, спальня, якщо доводилось працювати допізна.

       – Я також здивований, – він махнув рукою начальнику служби безпеки, що супроводжував мене до кабінету. Той, так і не піднімаючи на мене очей, вийшов за двері.

        – Ти майже не змінився, – продовжив господар кабінету. 

        Я промовчав бо все ще не розумів з ким розмовляю.

        – Чай, кава чи чогось міцнішого ?

        – Дякую, кави вже випив, – відповів я.

        – Як знаєш, – бізнесмен уважно роздивлявся мене. – Дивно, – мовив він. Потім знову повторив після паузи. – Дивно.

        Піднявся, пройшовся по кабінету, зупинився навпроти мене.

        – То Ви?....– почав я.

      – Я Олег Олегович Яковлів, – відповів господар, розуміючи про що я запитую. – І пропоную звертатись один до одного на «ти», Богдане, так, як і було сімдесят років тому…Розумію твій подив, чому я виглядаю так, але повір, я здивований не менше. Я розумію чому я такий, а от чому ТИ таким лишаєшся ?...– він розвів руками в німому питанні.

       – Добре, - мовив я. – То може поясниш, щоб і я розумів?

       – Поясню, – він знову сів у крісло. – тобі поясню залюбки.

       Яковлів ввімкнув величезний телевізор, що висів на стіні у «зоні відпочинку». З’явилося зображення. Чималенька кімната нашпигована різного виду апаратурою. Без сумніву – лікарняна палата. Не зовсім звична, але все ж таки палата. Посеред палати стояло ліжко на якому лежав приєднаний десятками дротів і трубок старий чоловік. Справжній Яковлів, на скільки я розумів. Крім ліжка і апаратури в палаті стояло  крісло в якому сиділа середніх років жіночка в блакитних медичних штанях та блузці, щось читала з планшета, періодично споглядаючи на старого та показники приборів.

       Я перевів погляд з екрану на господаря кабінету.

       – Це я, – вказав він на екран. – І не зовсім я водночас.

       Я знову промовчав, очікуючи продовження.

       – Знаю, наскільки це здається дивним, я сам до цього дуже довго звикав. Та що там - до сих пір не звик… Важко пізнати, ще важче пояснити…. Коротко кажучи, старий на екрані, це моє попереднє тіло, яке зараз знаходиться в медичній комі. А це …. – він провів вздовж себе рукою – моє нове тіло. Можна сказати, свого часу скопійоване з того, старого. Копія тіла шляхом клонування вже давно не новина. Але це тіло  не просто скопійоване. Я знаю все, що знав він, якщо так буде зрозуміліше, але я на розділюю це тіло і те. Для мене – єдино. Просто раніше я думав тією головою, тепер цією … більш свіжою, - він гмикнув сам від своїх слів і продовжив далі. –  То ж я пам’ятаю тебе, Богдане. Може не так добре, як той старий, а може й навпаки –  краще, ніж він. Пам'ять дивна штука. Вчені давно вже   встановили, що ми не запам’ятовуємо картинки із свого життя, наче кінофільм. Наш мозок запам’ятовує алгоритм подразнень своїх психонейронів. Коли потрібно щось згадати, мозок відтворює цю послідовність, але вона не повна. Жоден комп’ютер і жодна голова не змогла б запам’ятати все, тому наш мозок обдурив природу. Він запам’ятовує тільки найважливіші алгоритми. Розумієш про що я?