розділ 5.1.

Розділ 5.1.

Раді я зателефонував  зі свого номера в готелі.

    – Я розмовляв зі своїм знайомим з приводу Вашого учня, – мовив я, після взаємних привітань. – Він обіцяє допомогти в лікуванні та протезуванні. Також пропонує і іншу допомогу.

    – Яку допомогу?

    – Хоче взяти хлопця під свою опіку… Під наукову, я маю на увазі. Думаю, що в Юсто там з’являться перспективи  на життя.

    – А хто він, Ваш знайомий? Можна поцікавитись?

    – Можна. Але я б не хотів по телефонну. Може зустрінемось? Вип’ємо кави та спокійно поспілкуємось?

     Виникла пауза. Я засмутився. Рада сумнівалась і якщо й погодиться зі мною зустрітись, то тільки заради свого учня.

    – Добре, – врешті відповіла вона. – Де й коли?

    – Я приїду до Вас. Сьогодні. Тільки скажіть час. З врахуванням, що мені потрібно 20 хвилин на збори і дві години на дорогу.

     – Зараз двадцять хвилин на сімнадцяту. Враховуючи Ваші розрахунки, виходить дев’ятнадцять?

    – Прийнято. В дев’ятнадцять нуль буду біля Вашого будинку.

    – Тоді зустрічі ?

    – До зустрічі.

    Я вимкнув мобільний і всівся на ліжко.

    Й посміявся сам над собою, бо зловив себе на думці, що повторюю в голові нашу розмову, намагаючись оцінити її інтонації і зрозуміти її ставлення до себе. «Тобі ж не п'ятнадцять років, дурень. В десятеро більше».

    Та все ж, мені хотілося щоб вона була рада мене бачити.

    « Якщо й так, що ти робитимеш далі?», – запитував себе.

    Я розумів, що в нас немає ніякого майбутнього. Немає в мене майбутнього з жінками. Я вже бачив, як старіли і помирали дорогі для мене люди.  Я не можу жити серед людей. Раніше прийняв рішення, що не хочу, а тепер вже не можу.

     І що я можу запропонувати жінці?

     Рай у шалаші? Ага. Це тільки гарний вислів, насправді такий «рай» нікому не потрібен, хіба що  на декілька днів. А тимчасові інтрижки я заводити не хотів.

    Але…Але…Але…Мені просто страшено хотілося побачити її і побути поруч. Мені подобалося в ній усе:  сірі очі, гарне обличчя, довге русяве волосся, струнка фігурка,  голос, спокійна і тиха манера розмови…

    Давно я не відчував нічого подібного. Ховався від цього, забув вже, що так може бути. І от, виплило, тоді, коли я зовсім не очікував. Не був готовий.

    Поїду сьогодні. Поспілкуємося. Я обіцяв допомогти і виконаю це, як завжди. А далі хай буде, як буде. Скоріше за все, кавою все і закінчиться. Я вирішу свої справи в місті (або не вирішу їх) і знову повернуся до своєї хатини. Буду бродити з Вовчим по безлюдним лісам і мріяти, що може зміг би колись побудувати своє життя по інакшому, якби був просто людиною.

    Врешті, чому я взагалі вирішив, що вона самотня? Може в неї є коханий чоловік?..

    Досить.

    Я подивився на годинник. Час збиратися.

    Та такі думки знову і знову поверталися до мене всі дві години дорогою до поселення  Опішки, де розміщувався інтернат і в якому, у своєму будинку, проживала Рада.

    Рівно в дев’ятнадцять нуль, як і обіцяв, я був біля її будинку. Зателефонував їй, сказав, що я на місці.

   – Вибачте, – прощебетала вона. – Я трохи запізнююсь. Це не гарно, звісно, але в мене тут надзвичайна ситуація.

   – Що трапилось? – запитав я.

   – Та нічого страшного. В мене тут водогін прорвало, поки розібралася де вода перекривається натекло на підлогу добряче. Прийшлося прибиратися. Ну і от…не встигла зібратися.

    – Давайте я гляну, що за проблема.

   – Та ну що Ви, не потрібно. Завтра викличу сантехніка.

   – То як Ви будете вранці без води? Може й не допоможу нічим. А може й так, в любому випадку –  втрачати нічого...

   Вона завагалася на хвильку.

   – Ну добре. Заходьте, я зустріну.

   Справді зустріла, чекала вже біля відчинених дверей. На ній були одягнуті спідниця ледь нижче коліна та светр. На ногах рожеві шкарпетки з білим ободочком та пухнаті білі капці. Це було так незвично для мого ока. І так…мило…чи що ?

    – Показуйте, що у Вас тут трапилось?

    «Водогіном» виявився шланг, приєднаний до зливного бачка в туалеті.

   Я запитав, чи не має в неї,  часом, запасного ?

    – Щось було подібне, – вона задумалась. – Зараз згадаю де заховала той ящик…Там були якісь шланги, трубки, залишились після того, як робила ремонт… Де ж я їх поклала?

    Робила ремонт? Значить проживала вона все ж таки сама, інакше б сказала –  «робили ремонт».

    Рада витягла з комори картонну коробку.

    – Ось воно, – мовила.

   Я заглянув у коробку. Шланг там знайшовся, як не дивно. Навіть ключ розвідний був і фумка. Що тут скажеш - повний комплект. Я швиденько замінив шланг.