розділ 6

    Розділ 6

    Рада лежала поруч, обличчям до мене. Волосся розметалося по подушці, під щокою кулачок, наче у дитини. Дитина і є. Вона мабуть думає про себе, що є дорослою і незалежною жінкою. Їй здається, що за тридцять років життя, вона набралася досвіду. А для мене? Вона за віком могла б бути мені пра-пра-правночкою.

     Що я роблю?..

     – Мені потрібно вставати, – пробурмотіла Рада, не відкриваючи очей.

     – То вставай.

     – Не хочу.

     – Тоді не вставай.

     Вона посміхнулась, так і не розмикаючи вік, наосліп намацала моє обличчя і накрила губи долонею.

     Я перехопив її долоню і поцілував пальці. Вона притулилася до мене.

     – Все, – пробурмотіла знову через паузу. – Треба вставати, бо зараз впісяюся.

      – Біда. – я засміявся з під її долоні. – Зберися з силами, дівчинко. Тримайся до кінця, не здавайся.

       Рада прибрала долоню, стиснула в кулачок і легенько вдарила мене по грудях, виказуючи своє невдоволення.

        Розліпила повіки почала перелазити через мене, але на півшляху здалася, вляглася  на мене, поклала голову на груди і полежала ще трохи.

       – Все, прокидаюся…

      Зі страждальним стогоном таки сповзла  з ліжка, одягла капці і пішла до ванної до кімнати.

      Я подивися їй услід.

      «Що я роблю?» – знову запитав сам себе.

      Мені добре було з нею. Добре, як ніколи і не з ким. Та що далі? Будувати наші відносини на брехні? Вчора я їй розповів, що проживаю в Зоні, але, звісно, не розповів всієї правди. Сказав, що живу на заощадження від колишніх непоганих доходів, що втомився і захотів пожити наодинці. Часткова правда – майже та ж сама брехня. Розповісти правду? Виключено. Зараз вона не повірить і не зрозуміє. А коли повірить, буде вже пізно. Бо може б і повірила, та хіба років через десять, коли їй буде за сорок, а я не змінюся зовні ні на рік.

     То що тоді, наші стосунки передчасно приречені? Чому так? Навіщо тоді доля звела нас разом:  двох різних людей, чоловіка і жінку, які живуть в різних місцях і різним життям і, в принципі, не повинні були ніколи зустрітися? Доля вирішила пожартувати? Чи знудилась і вирішила погратися ляльками-чоловічками?

     Можна відпустити ситуацію, пустити все на самотік. Та я відчував провину. Провину у відношенні до жінки, якій я менше всього хотів зробити боляче і  завідома робив це добрими намірами.  Абсурдна ситуація.

     А втім, чому я, власне, вбив собі в голову, що ми не можемо бути разом? Може все не так, як я собі малюю? Врешті, де гарантія того, що пристрасть, яка вибухнула між нами, не згасне через декілька днів, місяців чи років ? Сімейні психологи стверджують, що пристрасть живе максимум три роки, далі залишається тільки взаємоповага і спільний побут. Сумнівна теорія, та все ж.

       Чому я вирішив, що можу жити тільки в Зоні? Я сам собі обрав цей шлях, сам можу його і змінити. Що ми можемо дати один одному? Все, що може дати один одному чоловік і жінка. Може питання в другому? Може я ховаюся від життя? Може питання в іншому, в тому чи готовий я  бачити, як кохана людина поруч зі мною старішає і помирає? Може з цього починаються усі мої вагання?..

      Рада повернулася після ранкового душу в домашньому теплому халаті із забраним волоссям у рушник,  закрученим на голові.

      Присіла на ліжко біля мене.

      – Привіт.

      – Привіт, – я жартівливо зморщив лоба. – Ми так давно не бачились, що я забув хто Ви, нагадайте.

     – Ах ти, – вона навалилася на мене і зробила вигляд, що збирається придушити. Потім нахилилась ще ближче і поцілувала в губи. – Згадав?

     – Згадав, – я обійняв її і поцілував у кутик посмішки.

     Та хай вона лусне та Доля. Я б віддав усе за такі зустрічі щоранку.  («Ага, усе», – сказав той, в кого за душею нема нічого, крім хатини в зоні ураження, ха-ха).

     Рада вивільнилась із обіймів, знову сіла.

    – Поснідаєш?

    – Ні, дякую.

   – Кави вип’єш?

   – Краще чаю, якщо можна. Зазвичай вранці чай п’ю.

   – Можна, звичайно. За окрему платню, сам розумієш… Чорний, зелений ?

   – Чорний.

   – Добре.

   Вона піднялася.

   – Ванна кімната знаєш де. Там на поличці лежить зубна щітка запакована. Сподіваюся, нічого, що вона рожевого кольору? Свіжий рушник складений, лежить на пральній машинці. Капці і халати в мене тільки жіночі, звиняй. Мені не шкода, але боюся ти в них не влізеш.

    Я з посмішкою спостерігав за нею. Її погляд відсторонився, наче вона не мені розповідала де, що лежить, а перераховувала для себе, чи нічого, часом, не забула.

    Рада побачила, що я дивлюся на неї.