Розділ 8.1.

Розділ 8.1.

    – Хотів машину залишити на посту, – мовив я. – Та спробуємо проїхати трохи далі. До мого будинку приблизно десять кілометрів. Для мене це звично, проходити по декілька десятків кілометрів в день. Для тебе, мабуть, буде важкувато.

    – Ти навіщо в слабачки мене вже записав? Думаєш я десять кілометрів не махну? Чи я дарма свої кроси і одяг для походів діставала ? – почала обурюватися Рада.

    – Ну як знаєш, – посміявся я. – Дивися, я тебе за язик не тягнув.

    На блок-посту чергували ті ж хлопці, що і в день мого вибуття. Це добре. Не потрібно додатковий раз нічого пояснювати. Я підігнав електромобіль до шлагбауму, відкрив віконце, щоб вони побачили хто це, вікна в машині були тонованими.

   На посту стояв Горох. Він перехопив автомат і підійшов до машини. Рада напружилась. Для неї це все було незвично.

   – О, Лєший, – здивувався Горох. Він вперше бачив мене за кермом автомобіля. Та ще більше він здивувався, коли  побачив мою супутницю. Його обличчя витяглося, стало по дитячому здивованим і збентеженим.

     – Привіт, Горох. Обрій на місці?

     – Та куди ж він дінеться? – Горох натиснув на тангенту рацію. – Обрій, я Горох. Лєший приїхав.

    – Плюс…– пролунало в рації.

    – Проїздити будеш ? – запитав Горох в мене.

    – Поки що ні.

    Із будівлі вийшов Обрій. Постояв, обдивився навколо. Було в нього таке – все робив не поспішаючи, повільно ходив, повільно розмовляв…Але це доки на настав час для миттєвих дій. Бачив колись його у справі – вогонь, блискавка.

   Зійшов з порогу, направився до нас. Я вийшов із авто, слід за мною вийшла Рада.

   – Привіт , – поздоровкались , потиснули руки.

  Офіцер повернувся до Ради.

   – Знайомтесь, – мовив я. – Це Рада…– хотів відрекомендувати Обрія і раптом зрозумів, що не знаю його імені.

    – Олесь, – назвався він сам.

   Ніколи б не подумав. Не в’язалося якось це ім’я з Обрієм. 

    – Привіт, – Рада простягнула руку, Олесь обережно її потримав, імітуючи рукостискання. І відразу  повернувся до мене.

    – Тут тебе гаврики якісь розшукували вранці.

    – Що хотіли?

    – Та хто знає, що хотіли. Підскочили на позашляховику новенькому. Двоє. Судячи по манерам і зовнішньому вигляду, із тих, хто недавно погони познімав. Розпитували, тіпа живе тут такий-то неподалік, де, що, чи знаємо?

   – А ти що?

   – Я морожусь. Не зовсім щоб до кінця, бо вони підготовлені суттєво були –мапу супутникову почали показувати, на якій твій будинок видно. Кажу, бачили якогось, від попередників чули, що живе тут якийсь «Лєший», більше знать нічого не знаю, в зону не заходимо, як в інструкції написано, бачили тільки здалеку. Про те що ти від’їхав також нічого, само собою.

    Хто такі, цікаво? Яковлів таки слідкує за мною?

    – Зрозумів, – відповів я Обрію. – Прохання до тебе є, хочу машину в тебе залишити. До будинку все одно не проїду, прийдеться кидати серед лісу. А кидати не хотілося б. Можна й сюрпризів якихось начіпляти і вивезти із Зони, й сам того не помітиш.

    – Залишай, –  Обрій вказав собі за плече. – Там копанир є вільний, заїжджай  туди, зверху сітка маскувальна натягнута, буде не видно…  Хороший електромоболільчик, твій? – продовжив він, оглянувши машину. 

     – В тимчасовому користуванні …

     Я відкрив багажник і дістав декілька пакунків з продуктами, купили з Радою по дорозі. Чай, кава, солодощі, свіжа випічка, сигарети,  дещо на бутерброди, те, чого завжди не вистачає бійцям на місцях несення служби, де б воно не було.

     – Тримай, підкупив вам дечого …

     Обрій кивнув Горохові, той із задоволеною посмішкою забрав пакунки і поніс в будівлю.

     Ми дістали свої рюкзаки, щоб не витягувати потім з копаниру.

     – Рада?...– запитав Обрій.

     – Рада зі мною.

     Це було не по інструкції. В цих місцях цивільних  заборонялося пропускати в Зону, занадто небезпечно, та Олесь промовчав.

     – Пес твій щоденно тут з’являється, – замість того мовив він. – Покрутиться вдалині, посидить біля дороги і йде собі. Виглядає тебе?

     В мене йокнуло всередині. Чекає Вовчий. Сумує.

     Я  відігнав автомобіль куди вказав Обрій.

     – Завтра заберу, – сказав йому, вдягаючи свій рюкзак. Рада вже була екіпірована.

     – Як знаєш, – Обрій закурив цигарку і мрійливо подивився в бік лісу.– Хотів би я з тобою колись пройтися, подивитися, що там.

     – Якщо хочеш, влаштую тобі екскурсію згодом.

     – Ні , не піду. Фонить там у тебе. Сам казав.

     Махнув рукою і пішов до будівлі, попутно знімаючи з поясу рацію: «Горох, де ти там, в дідька, застряг ? Я за тебе на «брамі» стоятиму, чи що?».