Паркоріон

Розділ 8.2.

8.2.

   

Пізніше, після вечері, ми напівсиділи, напівлежали на ковдрі розстеленій на підлозі біля комину, в якому вів свій танок вогонь.

    – Не жалкуєш, що поїхала зі мною?

    – Ні капельки. В тебе тут так добре. Іноді в мене виникало нестерпне бажання втекти від усього, що робиться навколо. Жити десь на безлюдному острові, нікого не бачити і не чути. Така собі мрія, бо розумієш, що так не буває, все це тільки ілюзія, все одно потрібно ходити на роботу, заробляти гроші, трудовий стаж. Все одно приходиться купувати якісь речі і продукти. Все одно приходиться спілкуватися з людьми… От зараз мені здається, що моя мрія здійснилась. Не зовсім острів, але саме те, чого так не вистачало – тиша і спокій.  І поруч тільки коханий чоловік і його пес,  наче в кіно потрапила. Шкода, що в нас так мало часу і завтра вже необхідно повертатися.

   – Шкода, – підтримав я.

   «А ще більше шкода,– думав я про себе, – що ми не можемо тут бути завжди разом. Тут добре і спокійно, якщо влаштувати пікнік біля комину , але не жити постійно»…

   Знову? Я відігнав ці думки подалі. Поки що ми разом. Потрібно насолоджуватися сьогоднішнім днем.

    – Знаєш про що я подумала коли ми йшли сюди ? – запитала Рада.

    – Про що ? – я спостерігав збоку, як вона дивиться у вогонь, як вогники стрибають відображеннями в її очах. Яка ж вона гарна.

     –  Мене так вражав вигляд дикого лісу, – продовжувала вона,  – а потім я подумала собі : «А що тут власне такого дивного? Це просто ліс, до якого декілька десятків років не торкалася рука людини». Але щоб не чіпати ліс і зберегти природню красу, потрібно було влаштувати катастрофу, яка ледь не зруйнувала світ. Страшно. А ще ці аномалії, звідки вони, як ти думаєш? Вони пов’язані з аварією, з радіацією?

    – Думаю, що ні, – відповів я. – Деякі мутації в живій природі, серед рослин та тварин, так – наслідок радіації, але не аномалії.

    – А що це тоді?

   – В мене є своя теорія.

   ­– Яка?

   – Не впевнений, що вона достовірна…

    – Та все ж?

    – Ну що ж, ти будеш перша й остання, з ким би я хотів нею поділитися. Я зустрічав в різних джерелах, що такі аномалії є не тільки тут. Найчастіше згадується, що вони зустрічаються в пустелях. Є декілька згадок про джунглі. Все зводиться до одного – аномалії зустрічаються там, де немає людей. Мені здається, що в безлюдних місцях прориваються фрагменти інших світів.

   – Інших світів? – Рада  повернулася до мене.

   – Паралельних…Якщо хочеш, можеш так назвати.

   – Ти віриш, що вони справді є?

   – Вірю. Ми так мало знаємо про свою природу. Слово ВСЕСВІТ вже зриває нам уяву. А що крім цього? Безкінечно велике,  безкінечно мале – люди видумали ці терміни для того, щоб не пояснювати самим собі те, що пояснити не можуть, бо це поза межами наших уявлень, наш мозок не може і не хоче сприйняти більше. Та з чого ми рахуємо до безкінечно великого і безкінечно малого? З того, що ми (людина) в центрі. Оце й викривлює наше світосприйняття, те що завжди в центрі ставимо себе. Навіть в людських відносинах це часто викликає конфлікт, кожен вважає себе центральним персонажем і не враховує те, що його опонент вважає себе таким же. Але ми НЕ ЦЕНТР. Або, може «не центр», немає різниці, слід тільки допустити думку, що існує ще щось крім нас. Наш світ для нас. Інші для іншого. А центру нема взагалі.  Може ми цього просто не бачимо. Або не хочемо бачити, бо це нас лякає і руйнує уявлення… А тут це «дещо», без людського ока і людського сприйняття, починає прориватися назовні.

   – Чому саме в безлюдних місцях?

  – Тому що ми своїми уявленнями тримаємо нашу «реальність» на плаву і страшено боїмося, щоб в неї не прорвалося щось незрозуміле. Дитина народжується і їй відразу розповідають : « Дивися – оце зелене, а оце червоне. Оце дерево, а оце озеро. Оце високе, а оце маленьке. Все так і ніяк інакше». Виростають дітки, стають поважними дорослими екземплярами людської породи і напевне знають (усі разом, до того ж), що оце ось озеро, оце ось дерево, воно із зеленим листям і ніяк інакше. Під таким впливом, якщо на дереві серед гілок буде сидіти дракон, усі зроблять вигляд, що його немає. Бо він поза нашим уявленням про світ. Його не може бути, так нас навчили змалку. Його, можливо, зможуть побачити ще діти, але дорослі посміються і мовлять «не видумуй».

    –  Ейдетичне сприйняття?

    – Саме так, пані психолог. Дорослі навіть науковий термін придумали, тільки б не допустити думки про те, що діти насправді можуть бачити щось незвичне. Виштовхати це незвичне, відмахнутися від нього, вбити його в корені…бо воно лякає, бо не вкладається в наші уявлення. Смішно, враховуючи, що всі ми колись були дітьми з «чистим» поглядом. З оцих «уявлень» в’яжеться страшенний енергетичний пласт, який не дає прорватися нічому незвичному. Його утримують мільярди людських умів. Ми його гучно називаємо – РЕАЛЬНІСТЬ… Але це не означає, що нічого незвичного не існує.

    Рада задумалась і потім сказала.

    – Якщо «дракон» існує то він має проявитися тут…

    – Так. Тут, в пустелі чи в непролазних джунглях. Там де з’явився прорив в енергетичному пласті заскорузлих уявлень.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше