Паркоріон

Розділ 10.2.

Розділ 10.2.

 

  Лінторія стояла посеред штаб-квартири Асоціації і дивилася на інтерактивний екран. На ньому вже п’ять Територіальних центрів, слідом за  Лісо-Підгірним палали червоним. Пора починати робити об’їзд.

      До штабу зайшов Дастан з чашкою чаю в руці.

     – Потрібно виїжджати, – сказала йому Ліна. – Спочатку у Висму, потім, поетапно, по іншим містам, в тій послідовності, в якій виникають сутички.

     – Я не поїду, – відрізав Дастан. – В мене є справи тут, на місці.

     Ліна глянула на нього. «Ось як, – подумала. – Вже прораховуєш, як від мене позбутися?».  Дастан останнім часом відсторонився від неї. Не перечив, робив, як вона казала, але намагався її обходити.

     Лінторія, вкотре подумала, що знищить його по завершенню. Вип’є до суха. Хоча й завершення можна не чекати. Те, що від нього вимагалося, він уже зробив. Зараз він ще може допомогти, але вона вже може довести діло до завершення й сама.

     Хай живе. Поки, що. Вона ще подумає, як його використати в майбутньому.

     – Тоді я від’їжджою сама.

     – Ти також потрібна будеш тут. На випадок, якщо Президент і Канцлер - Прем’єр захочуть перемовин, ти повинна будеш бути присутньою на них.

     « Ха, повинна, ти ба?...Занадто сильний для людини. Вражає. Але не мене. Була б я також  людиною, то побоялася б тобі давати владу в руки. Ти ж ні з ким не рахуєшся. Ні в чому.»

     Вона, якось із сумом, обдивилася його. Шкода буде втрачати такий екземпляр, якщо доведеться.

       На активній карті спалахнув ще один червоний вогник. Запалала Рівнинна Територія .

       – Мені пора, – мовила Лінторія. –  Не переймайся. Якщо буде потрібно, я повернуся на переговори.

       Дастан нічого не відповів. І вона більше нічого не сказала. Вийшла з приміщення, призначеного, як штаб-квартира, зайшла в ліфт і натиснула кнопку останнього поверху.

      Їй потрібно було на дах бізнес - центру.  Ховатися від когось більше не було сенсу. Як і не було сенсу витрачати час на автомобілі і інший транспорт, вона чудово і набагато швидше вміє пересуватися без них, тільки потрібно зняти личину. Вона могла б ще погратися в людські ігри, але якщо Дастан не хоче, його справа, їй вже начхати.

      Ліфт зупинився, Лінторія пройшла ще один поверх східцями і підійшла до дверей, що вели на дах. Двері були зачинені. Помах рукою, з пальцями, складеними в молот-силу,  зовсім легенький – і двері розлетілися на щепки.

     Одяг спадав з неї доки вона йшла від дверей до краю даху. Вона перевтілювалася (розтілювалася) на ходу. Останній крок – політ.

     Літала вона так, як і ходила – переміщалась в просторі.

     За кілька кілометрів, від того місця, де вона злетіла, кружляв патрульний гелікоптер жандармерії.

     – Що за лайно? – патрульна Ілона Устень перша побачила, що до них наближається якийсь сірий мерехтливий об’єкт. – Хлопці, – закричала вона в мікрофон шлему. – В нас зліва летить якась фігня.

     Пілот боковим зором встиг помітити наближення чогось невідомого. Потім це «невідоме» частково з’явилося  перед ним, прямо перед носом, в усій своїй красі. Сіра примара летіла перед гелікоптером спиною вперед, жахливі сітчасті  очі брудно-сірого кольору дивилися на пілота через скло кабіни. Потім ця потвора пролетіла крізь кабіну пілота і полетіла далі.

     Гелікоптер струснуло настільки, що другий патрульний, колега і напарник Ілони, випав із кабіни і полетів до низу. Патрульна Ілона закричала.

     Пілот втратив керування і гелікоптер, розмахуючи лопатями, полетів між будівлями прямо в натовп людей, що був знизу.

     Над містом пролунав сміх-клекіт.

     Більше горя – більше сили.

     Скоро на інтерактивній мапі спалахне ще один вогник, над столицею.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше