Паркоріон

Розділ 10.3.

Розділ 10.3.

 

   Ще на під’їзді до міста я побачив, що над ним висить темна, майже чорна, хмара. Виглядала вона зовсім не природньо. Сумніваюся, що з неї міг би піти дощ чи сніг. Хмара була майже ідеально круглої форми і закручувалася з назовні до середини.

     В місті хмара виглядала зовсім страхітливо, висіла прямо над головою, місто потонуло в сутінках. Але дещо налякало мене ще більше. А саме те, що, містяни її не помічають. Як можна не звертати на неї уваги?

    На вулицях було багато людей, проїжджі частини в багатьох районах були перекритими. Довелося попетляти вуличками, доки добрався до офісу Олега.

    Він також дивився телевізор. Точніше, займався справами при увімкнених новинах.

    – Привіт, – поздоровкався він, коли мене провели до його кабінету. – Каву будеш?

     – Не відмовлюсь.

    Олег розпорядився принести кави і перемістився із-за робочого столу в крісло.

    – Бачив що відбувається? – кивнув в бік телевізора.

   – Так, звичайно.

   – От тобі і відповідь навіщо їм були ці кляті акції протесту.

   Його помічниця принесла каву. Після того, як вийшла, він продовжив.

   – Тільки мені не зрозуміло, на який ляд ти їм здався? Я поспілкувався зі своїми знайомими депутатами. Дастан збирається захопити владу. Кажуть, він не зупиниться ні перед чим. У верхівках вже наробили шороху. Згідні розмовляти з Дастаном, пропонувати йому поступки і різноманітні блага…

    Десь далеко пролунав вибух. Задзижчали вікна, луна прокотилася між будівлями.

   – Це те що я подумав? – запитав Олег.

   – Так. Схоже на вибух.

    Олег похитав головою.

    –Взагалі з котушок позлітали?

    Він замовк на хвилину, обдумуючи щось про себе.

   – Думаю нам вже потрібно організовувати зустріч. З’ясуємо, яка тобі відведена роль у цій грі. Здається мені, що в тому, що зараз відбувається більша заслуга твоєї подруги, ніж Дастана.

   Він взяв до рук свій телефон-планшет, відкрив щось, простягнув мені.

   – Полистай, не було часу друкувати. По всім регіонам до керівників осередків Асоціації  приставлені помічники. Вірніше – помічниці. Усі жінки. Як і Ліна при Дастанові. Аналогія напрошується сама по собі…

   Я пролистав фото жінок. Зупинився на відображені дівчини з татуюванням на обличчі.

   – Хто це ? – запитав у Олега.

   – Вутті Ахота, метиска з індіанськими коренями. Чого зацікавила?

   – Не знаю. Мені здається, що… , – я замовк на хвильку.

   – Що? – підганяв Олег.

   – Татуювання. Щось знайоме є в цих плетіннях узорів,.. але що, не можу пригадати. Знаєш, як бува, плаває щось на поверхні, а виловити не можеш? Я знову подивився на екран. – де вона зараз?

   – У Висмі. Була при покійному Григору Войтані…

   – Чи він при ній?

   – Чи він при ній. Зараз його заступник за старшого рахується, але там вже ніхто не контролює ситуацію. Місцева влада вивезла сім’ї із міста і самі носа не потикають із будівлі адміністрації. А Ахота підбурює натовп. Як і інші «помічниці». Як тільки хвилі невдоволень йдуть на спад, тут як тут, з’являється жіночка із цих помічниць і накручує натовп. Ось дивись.

    Олег натиснув декілька кнопок на пульті. З’явилось відео, на якому була Ахота перед натовпом людей. Не дивлячись на те, що на вулиці вже було доволі прохолодно, вона була в чорних шкіряних штанах і у чорній футболці з коротким рукавом. Її руки також були обплетені татуюваннями. Праву руку вона здійняла до гори, стиснуту в кулак і вигукувала щось, в такт словам то опускаючи, то викидаючи кулак до гори. Натовп скаженів, за страшенним шумом на відео не чути було, що вона вигукувала.  Та достатньо було подивитися на її жести. Вона керувала людьми, наче диригент музикантами. Після бурхливої промови вони розвернулася до натовпу спиною  і руками, як стрілами, вказала вперед себе. Натовп зірвався і , оббігаючи її, попер вперед. Ахота стояла на місці і на короткий момент повернула голову в бік камери, яка знімала це відео.

    – Стій, – сказав я. – Можеш перемотати назад, там де камера вихопила її обличчя…

    Олег підняв пульт.

    – Так, зупини. Збільшити можеш?

   Олег зробив те, що  я прохав.

   Я вдивився в її обличчя. Зазвичай, коли, будь то музикант, чи оратор, чи ще хто, заводять натовп, то вони збуджуються й самі. Але не Ахота. Вираз її обличчя був надспокійним. Тільки дикий блиск чорних очей.

   – Відьма…– сказав я.

   –  Ще й яка, – погодився Олег.

   – Ти не зрозумів. Вона – відьма. І всі інші також.

  Олег деякий час дивився на мене мовчки. Врешті вимовив:

   – Може поясниш?

   – Не можу. Просто знаю. Як і те, що її татуювання я вже бачив. Де, як, що до чого, не запитуй. Пояснити не можу. … Знаю, як і те, що над містом зараз стоїть відьмина хмара.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше