розділ 12.1.

   Розділ 12.1.

   Я вже отямився, чи ще ні?

   Наче так. Але чому тоді суцільна темрява? Відсутність звуків ?

   Тому що я лежу в темній кімнаті з темним мішком на голові.

   Я сів на тому, де лежав.

    Наче ліжко.

   Стягнув з голови темний мішок. Спробував обдивитися. Дивитися власне не було на що, в кімнаті стояла темрява. Але я бачив. Іншим зором,  внутрішнім. Пуста кімната, тільки розкладне ліжко під стінкою, на якому я й розміщувався. Вікон не має, голі стіни, бетонна підлога. Суцільно зачинені залізні двері.

     Скільки часу я тут провів?

     Неважливо. Час наразі не має значення.

     Я пригадав останні події. Зустріч з Олегом. Шлях до Ради, чоловічки з пістолетами, постріл ампулою в шию… А також пригадував ще дуже й дуже багато чого.

    Тепер я згадав, де бачив татуювання Вутті Ахоти. У верховної жриці прото-Чимо, задовго, до того, як на землю, яку нині називають Латинською Америкою, ступила нога іспанських конкістадорів. Відьма. Далека прародичка Вутті. Я стояв перед нею на колінах з виламаними за спину руками, скрученими мотузкою, а вона проводила свій відьомський ритуал, щоб потім пробити мені груди кам’яним ножом, під захоплені крики свого племені.

    Я згадав де бачив відьмину хмару. Та хіба один раз я її бачив? Десятки, якщо не сотні разів, на кожному з континентів. В усі часи і на усіх землях люди воліли вбивати тих, хто не погоджується з їхніми поглядами, а відьми завжди цим користувалися щоб накачувати себе силою.

    Я згадав всі свої життя, безліч їх…Але хто я?... Ні, цього я поки ще не знав.

    Скільки я часу провів в темній кімнаті, до того як за мною прийшли ?

    Не знаю.

   Не важливо.

   Час більше не має значення.

   Я знав коли відчиняться двері і знав скільки чоловік прийшли за мною.

   Я міг би вкласти їх обличчям в підлогу, міг би вбити, міг зробити так, щоб вони зав’язли в просторі і не могли ворухнутися. Але в мене ще не було відповідей на всі запитання, тому я вирішив погратися в їхню гру (чи гру тих, хто їх прислав) до кінця.

    В кімнаті спалахнуло електричне освітлення. Ще вчора я б примружився від яскравого світла після суцільної темряви, але вже не сьогодні.

    Двері відкрилися, до кімнати зайшов чоловік з пістолетом в руці. Той, що підходив до мене на трасі.

   – Очухався? На вихід. І без вибриків.

   Я вийшов в коридор. Там стояли ще троє озброєних. Ті ж самі.

   – Обличчям до стіни.

   Повернувся. Знову укол. Тільки цього разу не пострілом ампули,  а звичайним шприцом, і не в шию, а в трапецевидний м’яз над плечем.

   Я сповз по стінці. Як для моїх спостерігачів, то виглядало, що майже відразу. Як на мене, то могла пройти однаково, що секунда, що вічність.

   Час більше не має значення.

   Але – граємо до кінця. Поки що по правилам, які нав’язує суперник.

    Молодики підхопили мене під руки і потягли по коридору в повній впевненості, що я у відключці.

   Такий собі атракціон.

   Кінцевою була підвальна кімната з великим дубовим столом по центру.

   За столом один навпроти одного стояли два здоровенних дерев’яних крісла і три поменше з одного боку, в яких сиділи три жінки різних рас і віку в однакових лікарняних піжамах. Всі троє були непритомні і прикуті до стільців ременями.

   Мене всадили у велике крісло.

   Ти ба яка честь?

   Руки і ноги також стягнули до підлокітників і ніжок крісла смужками ременів, ще одна смужка пройшла на грудях. Думають, що це мене може втримати? Нехай. Граємось далі.

   Після цього усі молодики вийшли і я на деякий час залишився сам, не враховуючи непритомних жінок. Та не на довго.

   До кімнати зайшла Лінторія. В личині Ліни.

   Тепер мене було личиною не обдурити, я добре бачив її справжнє нутро. Прикидатися далі нема сенсу. Я підняв голову і відкрив очі.

   Лінторія схилилася до мене. Ба, а я ж і тебе знаю. Навіть зустрічався з тобою. Тільки ти не знала хто я. А я не звернув на тебе уваги, бо ти була зовсім молодою відьмою. Одною з багатьох. І на той час тобі було ще не гидко і не страшно носити свою справжню подобу.

    – Ти дивися, швидко отямився, – мовила вона.

    Я промовчав.

    – Ти мене чуєш? – запитала вона. – Розумієш?

    – В тебе з рота тхне застарілим лайном, – відповів я з посмішкою. – Скільки ти зуби не чистила? Років вісімсот?

     Лінторія відсахнулася.  Звичайно на мої жарти їй було начхати, але щось я таке сказав, що не входило в її плани. Я не мав її впізнати, от що. Вона думала, що я не знаю хто вона.