Розділ 12.2.

    Розділ 12.2.

     Цієї ночі життя Дастанові врятувало те, що він не приїхав додому, а залишився у своїй штаб-квартирі. Не дивлячись на те, що він бачив справжню Лінторію і ті фокуси, що вона показувала, раціональний розум не дозволяв вірити в казки. А от те, що сьогодні відбувалося на політичній арені в країні, було цілком реально. Сьогодні посипалися пропозиції на зустрічі і перемовини, а значить потрібно мобілізувати сили і працювати. Він близький до цілі. З відьмою чи без, байдуже. Він пхав на пролом.

   Лінторія вимагала щоб сьогодні вночі Паркоріон був у підвалі. Паркоріона, чи кого там, а Богдана Одноступа його бійці сьогодні доставили, як і домовлялись. Нехай відьма розбирається сама зі своїм. А він розбереться сам зі своїм.

   А от самим бійцям пощастило набагато менше.

   Сьогодні вночі вони залишись на території особняка Дастана.  Ліна вимагала відпустити сьогодні увесь обслуговуючий персонал  і їм самим, після того, як доставлять визначеного чолов’ягу на визначене місце, покинути територію. Та Дастан віддав інший наказ – залишитись в сусідній будівлі і спостерігати, що буде відбуватися в будинку. Гроші їм платив Дастан, та ще й такі, при яких зайвих питань не задають. Всі четверо – Валдіс, Мирон, Анаторій та їхній старший, Астон, пройшли в своєму житті багато, та тільки зараз, на службі у Дастана, вони отримували достойну платню за свою роботу, тому сумніву, чиї розпорядження виконувати, ні в кого з них не виникало.

   Після того, як вони розмістили «об’єкта» в підвальній кімнаті, Астон доповів про це Ліні і вони перемістились в будинок, який називався – господарчим. Насправді, це був цілком житловий будинок, специфічно збудований, з великою кількістю дійсно господарчих комор, але й з усіма зручностями, від кухні-студії до окремо розташованих спальних кімнат з ванними кімнатами.

    Торік відразу всівся на диван перед телевізором.

    Решта сіли за столом на кухні.

    – Каву п’єм? – запитав Мирон.

    – Я б пива краще сьорбнув, – мовив Валдіс.

   – Я також, – підняв руку Торік, не обертаючись до колег.

   – Ніякого пива, – відрубав Астон. – Ми ще працюємо.

   – Та вже не першу добу працюємо. – Валдіс потер зарослі щетиною щоки. – Поголитися б. Чешеться зараза… Астон, ти хоч знаєш, що ми за «клієнта» сюди притягли?

    – Тобі яка різниця?

    – Та ніякої. За нього приплатили з лишком. Просто цікаво, що вони «мутять»?

   – Не твоя справа.

   Всі замовкли.

   – То я каву роблю? – запитав Мирон.

   – Я також буду, – знову вставив Торік, знову ж таки не обертаючись від телевізору.

   –  Роби, – погодився Астон.

   Заварили кави.

   Торік залишився перед телевізором. Валдіс з Мироном пішли на двір, щоб під каву запалити сигарету, Астон пішов також, хоч і не палив. На порозі перед вхідними дверима стояв стіл. Поставили філіжанки на нього. Валдіс та  Мирон запалили, Астон вдивлявся в особняк. Той стояв у темряві, усе світло всередині та поблизу нього було вимкнено, так вимагала Ліна. Може світло горіло на цокольному поверсі, але звідси його не було видно.

    Йому здалося, що над будинком формується якийсь темний згусток. Роздивитись було важко, ніч була занадто темною.

    – А ну подивіться, хлопці, нічого над будинком не бачите, – двоє інших придивились в бік будинку навпроти.

     – Та наче щось чорне висить…

     – Дим, чи що?

     – Торя, – гукнув Астон. – Вимкни світло в будинку.

     – На кой?...– обізвався той.

     – Вимкни, я тобі сказав.

     Той нехотя піднявся і вимкнув світло в кімнатах. Вийшов до інших на поріг. Спочатку він нічого не побачив, бо тільки відволікся від екрану телевізора, але коли очі звикли до темряви, зрозумів чому його колеги вирячились на будинок.

    – Ні фіга собі, – бовкнув він.

      Над особняком сформувався чорний вирій-воронка. Гострим кінцем він впирався в дах будинку і височів, поступово розширюючись, метрів на двісті.

    – Це що, смерч?

    – Якби це був смерч, – мовив Астон. – То ми б тут зараз не стояли, а літали навколо нього…

    – Що робити будемо?

    – Нічого. В нас була одна вказівка – спостерігати.

    Поступово вирій почав стишувати оберти, знижуватись, залишився зовсім маленьким, а потім зник. Вони ще декілька хвилин спостерігали за будинком і пішли в середину своєї будівлі. Знову спалахнули лампочки, Торік  всівся перед телевізором…

    Раптом пролунав крик. Не людський крик і не звірячий. Жахливий галас, що пробирав до кісток. Він наче містив якісь слова, але розібрати їх було неможливо.

    Всі четверо, треновані і досвідчені бійці, миттєво вихопили зброю. Мирон, що найближче стояв до вимикача, загасив світло. Всі завмерли в положені для стрільби. Астон швидко перебирав в голові варіанти подальших дій. Так, з одного боку їм було наказано тільки спостерігати, але з іншого, якщо там трапилось щось надзвичайне, а вони нічого не зроблять, їх також по голівці не погладять… Але нічого вирішувати й не прийшлося. Його роздуми знову перервав крик. На цей раз зовсім інший. Крик-виття-писк-ревіння-клекіт…. Цього разу він не просто продирав до кісток, він намагався від цих кісток відділити м’язи. Чоловіки покидали зброю, затулили вуха руками і намагалися сховатися від цього жахливого вереску хто як. Хтось катався по підлозі, хтось стояв на колінах і намагався між них запхнути голову. А хтось сподівався, що тихіше буде під диваном і повз по підлозі до нього….