розділ 12.3.

Розділ 12.3.

    Гру скінчено? Як би не так?

   Лінторія не звикла здаватися.

   Як тільки Паркоріон вийшов, вона скинула з себе захисні закляття аби зберегти хоч залишки сили. Кокон і вихор зникли.

    Мало, надто мало сил залишилось. Він примусив її захищатися. Він, вперше за багато століть, налякав її і вона так бездумно втратила стільки енергії.

    Та як вона повинна була розрахувати  силу, якщо його не втримало на місці навіть закляття Рестони - Руни Стихій? Це що виходить, що він понад природою? Це неможливо. Принаймні так вона думала до сьогоднішньої ночі.

    Вона ненавиділа його. І так просто вона не відступиться.

    Потрібна сила. Перший ковток. Далі ситуацію можна виправити.

    Лінторія відчувала, що чотири Дастанівських бовдура знаходяться десь поруч. От і добре, хлопчики. Її перший ковток буде за ними.

     Вона влетіла в господарчий будинок і схопила першого, хто попався під руку. Приглушені чоловіки ще не прийшли до тями і той,  кого вона вхопила, а це був Мирон, дивився на неї осоловілими очима. Вона добряче труснула його. Їй потрібен був їхній страх, розпач, страждання, огида, що завгодно тільки не осоловіла тупість. В очах Мирона почало проявлятись розуміння, а разом з тим і жах. Він врешті роздивився, що за потвора перед ним, ухопився за її руку, яка тримала його за шию і йому здалося, що він ухопив труп, що дістали з холодильнику моргу…

     О, так, тепер вона відчула як з нього полилися потоки страху. І з інших також. Хвилі страху та розгубленості. Тільки старший серед них не розгубився, хоча боявся як і інші. Та їй цього було замало.

    Вона притягнула бійця до себе і поцілувала своїми чорними губами. Присмокталась, як наречена на  «гірко». Це було огидно. Анаторій відвернувся до стінки і здригаючись виблював все, що з’їв сьогодні за день.

    Мирон задихався від «чорного поцілунку» і від перетиснутого брудно-сірою рукою, з чорними кігтями, горла. Лінторія випила його до кінця і відразу вхопила наступного, Валдіса. Мертве тіло Мирона, полетіло на підлогу.

    Астон зміг тремтячими руками дістати пістолет, навів його на потвору і вистрелив чотири рази поспіль. Відьма здригнулася, але не більше того, кулі пролітали скрізь її плоть і впивалися в стінку навпроти.  Астон прицілився їй в голову, але схибив і потрапив у Валдіса, якого та тримала перед собою, наче ляльку. Вона відкинула його і пішла на Астона.

   Він прицілився в притул, але відьма перехопила пістолет за ствол і міцно тримала.

   Астон натиснув на курок. Бойок вдарив по капсулю, порох вибухнув, та затворна рама, яку тримала потвора, не відкинулася назад, випускаючи порохові гази і відкидаючи гільзу. Пістолет розірвало в нього в руці,  а разом з тим йому відірвало чотири пальці і пів долоні. Він закричав від болю.   Відьма ж при цьому, залишилась неушкодженою. Вона притягла однією рукою Астона до себе, іншою стиснула скалічену долоню.

     – Ви слідкували останнім часом за Паркоріоном, – протсрекотала вона. – Викладай все, що про нього знаєш.

     – Хто…такий…Паркоріон…? – через біль він ледь вимовляв слова.

     Лінторія знову стиснула долоню. Боєць завив.

     – Богдан Одноступ… Все що про нього знаєш…Ну ж бо.

    Вона трохи притупила йому біль, щоб він зміг зібрати думки до купи.

    Він сапнув повітря, щоб почати розповідати.

    – Без слів, – перервала вона його. – Думками, прокрути в голові  все від самого початку.

    Астон почав згадувати все від першого дня стеження.

    Лінторія притягнула його майже впритул і вдивлялася сірими страхітливими очима йому у вічі.

     Він скрізь біль намагався згадати усі деталі. А разом з тим в голові вертілася думка: « От і все. Я через стільки в житті пройшов, щоб померти в лапах якоїсь потвори».

     Лінторія зчитала всі його думки і повернула йому всю потужність відчуття болю. Ще й додала зверху знову стискаючи поранену руку і перехопивши горлянку.

     – Це тобі за потвору, хлопчику. Здохнеш в стражданнях.

     Він не міг більше ні кричати, ні вити, тільки хрипів, сходячи з розуму від болю і нестачі кисню, аж доки серце не витримало і не перестало битися. Лінторія допила і його.

     Залишився ще один, той, що блював біля стінки. Зараз він відповз до дальнього кутка кухні і намагався сховатися за столом-стійкою.

     Відьма наблизилась до нього. Той захникав, наче мала дитина, перелякано дивлячись на неї із підлоги.

     Лінторія зареготала. Анаторій відвернувся, затулив вуха і заскиглив.

     Вона й підняла його, наче малу дитину і вклала на одну руку.

    – Не плач, маленький, – сміялася вона. – Може тобі цицьку дати, щоб не скиглив, га, малий?

    Той скажено замотав головою в різні боки – ні, тільки не це. Відьма зареготала ще гучніше. Вона відверто бавилась його страхом. Смакувала, як десерт. Як морозиво в вафельному стаканчику, то надлиже, то надкусить.