Паркоріон

Розділ 13.2.

Розділ 13.2.

 

     Ми вправились до ранку. Та все ж пізніше, ніж я планував. Відьми не звикли здаватися, з деякими з них довелося справлятися більше часу, ніж я розраховував.

     Коли з останньою помічницею Лінторії було скінчено, в «реальному часі» вже було за восьму ранку.

    Залишилася остання справа, розібратися з головною відьмою.

    Знову перехід через Землю Первинну і ми вийшли в підвальне приміщення, яке я покинув вчора вночі.

    Я був насторожі,  в готовності зустріти будь-що. Та на цокольному ж поверсі нікого не було, крім моїх сестер, які так і спали, прикуті до своїх стільців.

    Вовчий негайно вивчив їх за допомогою свого допитливого носа, глянув на мене.

   – Свої. Це мої сестри. Але будь насторожі, поки повністю не отямляться, можуть натворити біди…

    Я обійшов і познімав ремені, якими вони були прикуті. Оцінив, що з ними, чому вони й досі сплять. Виявилося нічого страшного, просто накачані медикаментами, врешті – наразі вони були ще просто людьми…майже…

    Я розбудив їх. По черзі.

    Першою Мікелу Ернесто.

   Та перелякано заозиралася і затараторила по іспанському.

   – Que paso ? Donde estoy? ( Що трапилось? Де я?)

   Другою я розбудив Ребеку Стоун. Вона мовчки і допитливо озиралася.

   Останньою – Норіко Яхіру. От ця миттєво схопилася зі стільця  і зайняла позицію в кутку приміщення. Кіллер, що з неї взяти. Відразу зорієнтувалася в просторі, прикрила собі спину і один бік, а потім почала роздивлятися все інше.

    Я сів в одне із великих крісел навпроти них.

    – Спокійно, дівчата, зараз я вам усе поясню.

    Я  сказав це в голос, мовою, до якої звик за останні сто п’ятдесят років просто щоб привернути увагу. Три пари очей втупились в мене, я перейшов на мову думок.

    – Я все вам поясню. Відкрийте свій розум, ви самі все зрозумієте.

    Загрузка пішла. Мені залишилося тільки чекати.

    Вони почали згадувати. На це потрібен був час.

     Норіко Яхіра через декілька хвилин всілася на своє місце, зрозуміла, що для неї тут нема ніякої небезпеки.

    Ребека з посмішкою дивилася на мене, згадувала всі наші забави. Мікела дивилася з любов’ю.

    – Як ти себе називаєш? ­– запитала вона.

    – В людей нас звично називати Нона, Децима, Морта і Паркоріон. Але я зву себе Богданом, так як називався в останньому житті.

    – Тоді залишимо собі усі останні імена ?

    – Так буде зручніше.

    Вони згадали себе. Вони зрозуміли.

    Не могли згадати тільки останні дні із свого останнього життя.

    Я коротко виклав їм про останні події.

    Для завершення повного розуміння залишилось тільки одне, провести їх на Землю Первинну.

    Я попрохав їх стати в коло. Ми взяли один одного за руки. Я – Мікелу і Норіко, вони між собою – Ребеку.

    Готові?

    Готові…

   Та коли ми вже збиралися ступити крок, шалений крик про допомогу ледь не розірвав мені голову… Спочатку я відчув Раду і її шепіт – Богдане, врятуй мене . А потім, крик-удар сотень переляканих голосів – умів: «ПАРКОРІОН, ВЯТУЙ МЕНЕ».

    Це було настільки сильно, що в мене все закружляло перед очима і я впав на коліна.

    Мікела відпустила Ребеку і кинулась до мене.

    – Ні, – закричав я, через силу піднімаючись. – В коло.

    Ми знову взялися за руки. І зробили крок.

    Час зупинився.

    Мої сестри озиралися, остаточно збираючи розуміння, складали мозаїку картини світоустрою. Я сів на пісок, щоб прийти до тями.

    Мікела присіла біля мене.

    – Ви все зрозуміли, сестрички? – промовив я, наскільки тут взагалі можна було щось промовляти. – Доведеться нам відразу трохи попрацювати.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше