2.

Останнім часом згадувалося мені дитинство. Снилися зелені заплави Сули, над якою у віковій журбі хилилися задумані верби. Таємничим шелестом своїх віт перешіптувалися ті верби з завжди спокійними водами ріки. Не широка Сула в тих місцях і зовсім тиха — плесо рівне і чисте, як в дзеркало дивишся, бува... Та вже за кілька верст, у низах, вона розходиться, й вливається в річище могутнього Дніпра. По весні що Дніпро, що Сула так розливаються, що нерідко підтоплюють й дальші від нашого села. Бродимо, бува, малі в тій воді, хлюпочемося та й радіємо собі, а мати з батьком ходять по двору й голосять, бо й клуню підтоплювало іноді, й стійло у худоби. Лише дідо втішався і говорив, що то є добре. Розлилася Сула на весну — земля гарно вродить, а надто — лохина й брусниця, якої тьма росла понад річкою. І не брехав дід, бо кожного року по сильній повені земля дарувала нам врожаї небаченої щедроти.

Наш хутір, що розкинувся по правий берег річки зветься Кулішівка, а на лівому березі то — Чубівка. Зовсім близенько тулилися одне до одного два села: лише вузенька річечка їх і розділяла. Люди навіть інколи поговорювали, що з Кулішівки можна залегко вгледіти, що у вікні чубівської хати коїться, і навпаки. Пам'ятаю, коли я малий таке вчував, то попервах навіть бігав до берега, аби перевірити чи побачу я нарешті, що ж за дива творяться тамочки в тій чубівській хаті. Малеча часто допитувалася у старших як воно учинилося, що два хутора стали так близько одне від одного, але по різні береги річки. На те їм старші нерідко відповідали, що раніше це було одне велике село, а як потекла Сула, то розділила його навпіл. А ми вірили тим вигадкам й диву давалися... Один лише дідо говорив малечі правду.

— Дурне то мелять, ви їх не слухайте, — поговорював він, як інколи брав нас з Ониськом засвіт рибачити, — мене краще слухайте, бо дідо ніколи не збреше. Значить, як наші козаки ото зимою з Січі вертали на Жовнин і Вереміївку, то проходили вони тутечки, через наші два хутори. В Чубівці, значить, перш як жінкам своїм на очі показатися, чуби і вуса собі до ладу приводили, а в Кулішівці вже гуртом варили останній куліш, щоб за трапезою згадати усі перемоги і невдачі минувшого літа. А по весні так само: на Січ йшли знову через наші два хутори. А Сула як розливалася, то в брід, значить, так просто селянин не перейде — утопиться. Лише козак міг. Бо всі як один були: височенні й кремезні наші козарлюги. А селянам було — пливти на човні, або ж чекати до літа, щоби місток через річку кинути та на другий берег втрапити.

Багато всього знав наш дідо: і про хоробрих козаків розказував, і навіть про величних руських князів оповідав, як кораблі їхні Дніпром ходили на далекий Константинопіль; нерідко згадував і про татарські орди, які часто задумували вчиняти тут розбій, але ніяк не могли пройти ці місця й цілими загонами в болотах топилися — так земля наша гнівилася й карала чужинців-загарбників, — говорив задумано дід.

А ми з Ониськом слухали його оповідки з роззявленими ротами, і здавалося мені тоді, що наш сивочолий дід Мусій і є той самий біблейський Мойсей, що на Синайській горі глаголив нерозумним, темним юдеям божі одкровення.

Та от дивно, бо балакучим діда ніхто б не осмілився назвати. То тільки з нами він такий жвавий, а між людей не говіркий зовсім: все мовчки собі, та й мовчки... Навіть в хаті часто з нього слова не витягнеш — завжди сидить собі старий на печі, по-турецькому підібгавши під себе ноги, й лускає кабакове насіння тими небагатьма зубами, що ще лишилися в роті. Як хто бува його озве — не одразу відгукується. Висуне повільно голову з-за ряднини, якою закривався на лежанці, до того вже насуплений, що дві косматі брови його вмить сходяться в одну. Мугикне щось в одвіт чи відмахнеться мовчки, й прошмигне скоренько назад за ряднину, мов бабак у нору. Одне лише лускання й чути з печі.

Інша справа — батько. Той такий, що ніколи не змовчить, бо йому аби за будь-якої нагоди свої п'ять копійок вставити. Якби я не родився у тій сім'ї, то зроду б не подумав, що він дідів рідний син. Котимо, бува, на підводі всім нашим сімейством та як трапиться на шляху якась глибока яма, що скочить у неї колесо й встряне — ото вже начувайся. Буде клясти батько всю холєру по дорозі так, що аж вуха в'януть: і землю, і ліс, і людей навколо, і навіть саме небо!

Одначе попри важку вдачу, батька все ж шанували на хуторі. Вправним він був теслею, й кликали його навіть у сусідні хутори лагодити комори і вози майструвати. А він ніколи людям не відмовляв й усім помагав, навіть тим, хто не мав ні копійчини аби заплатити. Давали йому за працю люди що в кого було, й казав батько, що і найбідніший сіромаха хоч черствий окраєць хлібу з пазухи вийме та покладе на стіл. Певно тому сімейство наше ніколи, навіть у найскрутніші часи, не бідувало.

Випивав батько рідко, лише на великі свята, але ж так добряче, хай йому грець! Кожного разу, як востаннє... Коли ж вертав після гулянки на підпитку додому — краще вже підхоплюйся на ноги і тікай з хати куди очі бачать, поки не пізно. Це коли я ще школярем був, то боявся батькового гніву, як грому з небес, бо ремінякою лупив він нас дай боже (так, що потім тижнями не могли на ослін присісти)! Лиш пізніше вже допетрав, що то від великого горя і тяжкого життя люди злими стають, тому як подорослішав, все ж іноді жалів батька. Потайки, звісно.

Та змалечку діставалося переважно Ониську, бо саме він, старший і розбишакуватіший халамидник, й зачинав усі наші витівки. А їх-то було у нас! Ой-ой! То клуню ледь не підпалимо, як заходимося посеред двору картоплі пекти, то, коли мати зголовує пасти гуси, покинемо їх напризволяще, шубовснемо у воду та й хлюпочемося собі годинами, аж поки не згадаємо про ті гуси, котрі, гелгочучи, розбрелися уже по всім довколишнім хуторам. Повибігаємо з води та й нумо збирати докупи все наше розгублене стадо, аж поки не почне вечоріти. Зженемо до двору тих небагатьох, котрих вдалося упіймати, а батько червоний від злості, мов печений рак, вже стрічає на порозі з ремінякою в руці, й мати злі мовчки в хаті сидять. А після тих усіх пекельних мук ми, зарюмсані й добряче відлупцьовані, ледве видираємося до діда на піч в пошуках довгоочікуваної підтримки чи розради. «Ну то буде вам наука» — той лиш хитне розчаровано головою, що здригнуться разом усі його сиві кучері, та й перекотиться на другий бік, і через хвильку уже хропить. А ми з Ониськом лежимо на животах і довго ще квилимо, аж поки зморені перипетіями довгого дня остаточно не поснемо. Коли ж кірочки з нещодавніх побоїв потріскаються і злізуть, шибайголова-Онисько знов за своє береться, ніби й не було всіх тих гірких сліз і нещадного батькового шмагання. А я з того вчився щораз, та й дедалі стриманішим ставав.