3.

Наступного тижня, якраз у неділю, я засвіт прокинувся й потайки від усього сімейства вирушив на Жовнин. До села було верстов з вісім, не менше, тому шлях лежав не близький, як пішки ходити. Та чомусь ноги самі несли мене, не відчуваючи ніякої втоми. Кілька добрих годин я топтався під будівлею бібліотеки, куди зазивав нас промовець, і не бачив кругом жодної душі. Я довго чекав і по полудню вже навіть зневірився, й хотів було рушати додому, аж як один за одним почали стягуватися люди. Не багато охочих прийшли послухати нової правди — й двох десятків не набралося. Але кого між ними тільки не було! Від старого до малого: і діди якісь сиві, і мужики, й дівчата, ще мабуть менші од мене. Дивина та й годі!

Поки всі ми перемовлялися в довгому очікуванні, десь далеко на горизонті нарешті замайорів червоний прапор. Невдовзі до нас на бричці прикотила вже знайома мені трійця, а з нею іще один, котрого минулого тижня на площі не було. Цей пан був вигляду вельми поважного, й всією своєю поставою і рухами видавав якусь вроджену інтелігентність.

Не знаю якими умовляннями чи підкупом вдалося їм узяти місцевого бібліотекаря, але той хоч і зовсім неохоче, та все ж відчинив двері й провів увесь наш набрід вглиб, до маленької комірчини без єдиного вікна.

Той самий чоловічок у картузі, що минулої неділі виговорював палкі промови на площі, швидко скерував мужикам принести декілька лав з залу, а дівчатам — повісити на стіну величезного червоного прапора, поки двоє інших запалювали каганця. Коли ж бо облаштування тісної кімнатки було завершено і ми всі кучненько згуртувалися на лавах, мов горобці на гілці, промовець взяв слово.

— Товаришчі селяни! — врочисто звернувся він до присутніх, — ми, від лиця всього большевицького двіженія, хочемо привітати вас з першими минувшими роковинами великої октябрської революції!

На цих словах двоє його посіпак жваво заплескали в долоні. Ми ж всі сиділи непохитно.

— Важкий був цей рік для нової більшовицької власті, але найглавніші звершення наші ще впереді! Зараз тут, на ваших очах, і вами ж самими твориться велика історична подія — становлення у вашому селі першої комуністичної ячейки! Після того, як нашими общими об'єднаними силами ми звергнем тих панів і їхніх озброєних головорізів, котрі сидячи у Києві деруть з нас, бідних трударів і селян, непомірні податки — встановиться нова радянська влада, чесна і справедлива. Не для поміщиків і панів, а для вас — простих людей. Де ми вже без панського нагая будемо колективною працею обробляти нашу спільну землю.

Я сидів з краєчку і мав можливість спостерігати всю палітру емоцій на обличчях людей: від підозріливості і нерозуміння — у дідів і мужиків, до щирої зацікавленості — у молоді. А от з власними враженнями я поки що розібратися не міг.

— Товариші-селяни, перш ніж ми почнемо наше образоватєльне мєропріятіє, пропоную кожному з вас представитись, поскільки ми всі тут є одна дружна комуністична сім'я! — Чоловічок переметнувся на протилежну від мене сторону і відкритим жестом показав на якогось мужика, — Начнем з вас, добродію.

Кожен по черзі почав називати своє ім'я та село з якого він прибув, і промовець усім без виключення, навіть дівкам, тиснув руку. Попри те, що виглядало все це дійство досить дивно, мене все ж вразило дещо інше. Як виявилось, багато людей поприходили ще й з дальших від мого сіл: з Лялинців, Кліщинців, Мозоліївки, і, на щастя, ніхто з Кулішівки. За власними думками я й незчувся, як промовець уже опинився напроти мене. Від нього сильно повіяло куривом. Треба було і мені назвати своє ім'я.

— Маркіян, з хутору... — я затнувся у миттєвому ваганні, — Чубівка.

— Рад познайомитись, товаришч Маркіан, — чоловічок енергійно потряс мою руку і подався далі, до заднього ряду.

Коли кожен присутній представився, настала нарешті черга відрекомендуватися і самим засновникам цих зборів.

— Ще раз хочу наголосити, що усі ми вельми раді знаходитися зараз тут, у живописному селі Жовнино — осередку чесних трударів-землеробів! Мене звати товариш Зайцев, поруч зі мною знаходяться товаришч Кириленко, — він жестом вказав спочатку на прапороносця, а потім на того, котрий роздавав листівки на площі, — і товаришч Красновський.

Ім'я того четвертого, котрий цікавив мене понад усіх, ще залишалося в таємниці.

— Сьогодні з нами прибув почотний гість — товаришч Доронін, Фелікс Авдійович, видатний теоретик марксизму, — при цих словах, незнайомець, котрий досі стояв у тіні, плавно вислизнув у м'яке світло каганця. — Саме він прочитає для вас увлєкатєльну лєкцию про виникнення і розвиток марксистського вчення.

— Благодарю Вас, товарищ Зайцев. — Доронін випрямився і елегантним жестом поправив окуляри на носі. — Уважаемые товарищи-крестьяне! Есть ли среди вас такие, кои могут дать мне вразумительный ответ на один простой вопрос — «что есть общество»?

Як тільки він заговорив, декілька мужиків підірвалися з лав і без жодних пояснень поспішили геть. Якщо понівечену українську Зайцева вони ще якось терпіли, то бездоганної російської Дороніна навіть чути не бажали. Згодом відсіялись ще деякі, але основна маса все ж залишилась і дослухала лекцію до кінця.

Спочатку важко було сприйняти іншомовного лектора, тим паче, що й матеріал сам по собі був нелегким. Але переконливий Доронін якимсь невідомим мені способом тримав увагу публіки і байдуже, що він нам говорив — його хотілося слухати.

Так я й відкрив для себе нову істину, що будь-яка державна формація — це не що інше, як апарат пригноблення одного класу іншим, і що ми — селяни, теж виявляється своєрідний клас, але наразі явно не той, котрий панує.

По закінченню лекції багато думок крутилося в моїй голові, утворюючи якусь суцільну мішанину з двояких вражень і надлишкової інформації. Кириленко і Красновський швидко пороздавали усім нам тоненькі книжечки з назвою «Основи комунізму» невідомого авторства, і закликали рівно через тиждень явитися на наступні збори. Селяни крутили в руках ті книжки й дивилися на них, як баран на нові ворота, бо переважна більшість з них були не писемні й не вміли читати.