Партієць

6.

 

В ласкавому теплі сонячних променів, в перших щебетаннях птахів, що вертали в рідні краї після довгої зимівки, в пагінцях молодої трави, яка наполегливо пробивалися з-під тоненької кірочки талих льодів зачинала свою ніжну пісню весна.

Я жив на два села: Жовнин і Чубівку. Кулішівку ж завжди обминав десятою дорогою. А воно навіть і краще стало, думалось мені, бо тепер я запросто міг пропадати щодня за кропіткою працею в нашому новому бібліотечному штабі. Я просиджував цілісінькі дні (а іноді ночі) за сортуванням агітаційних матеріалів і газет, упорядковуванням організаційних документів та справ, складанням графіків партійних заходів і плануванням зборів. Комітет, зокрема Смірнов, високо оцінював мою ініціативність і завзяття, з яким я звітував перед ними про нові підкорені вершини комуністичного Олімпу.

Зайцев тепер переважно базувався в Градизьку, але як і раніше намагався щотижня приїздити до Жовнина. Одного такого разу він зовсім неочікувано привіз мені мій новий пропуск в життя.

Повністю сконцентрований, я зігнувся над якимись паперами в цілковитій тиші й навіть не розчув як до мого кутка, що його я облаштував у віддаленій частині читальної зали, підійшли четверо людей.

— Здравствуйте, товарищ Маркиан! — я підвів очі й побачив перед собою знайому постать, а за ним стояла і вся споважніла трійка.

— Товариші, приємно вас усіх бачити, — я приклав долоню до грудей й трохи схилився перед ними у вітанні.

— Мы рады сообщить Вам, товарищ Гунько, что этот день — четверг, двенадцатое марта тысяча девятьсот двадцатого года — станет особым днем Вашей жизни, — протягнув елейним голоском Бейдер зі звичною відстороненою усмішкою на обличчі.

— Даруйте? — я знітився, бо не зовсім розумів про що була мова.

— Вот, товарищ Маркиан, — Зайцев дістав з внутрішньої кишені куртки якусь маленьку паперову книжечку й простягнув її мені.

Я несміливо узяв папірець в руки і розгорнув: «Кандидатская карточка» — зазначалося там.

— Мои поздравления, — промовив стримано Смірнов, — продолжайте все так же прилежно трудится на благо коммунизма, и совсем скоро Вы сможете стать полноправным членом Коммунистической Партии Украины, — він першим наблизився і потиснув мені руку через стіл. Далі слідувало слабке, якесь майже жіноче рукостискання Бейдера, потім квапливе — Кириленка, і нарешті мене щиро привітав сам Зайцев.

Відразу після моєї стриманої подяки Комітет поспішив покинути мій робочий куток. Залишився лише Зайцев з котрим ми після того як швидкоплинна врочистість моменту остаточно розвіялась, прийнялися обговорювати наші звичні організаційні справи.

 

Десь тричі на тиждень, вечорами я ходив до Марійки, і ми подовгу сиділи на призьбі за хатою й гомоніли тихенько про своє. Невдовзі їй мало виповнитися шістнадцять — така довгоочікувана для нас обох подія. Я щиро обіцяв їй, що відразу ж на наступний день після іменин зашлю сватів, і вона розквітала від щастя в моїх обіймах, й вкривала палкими поцілунками все моє лице.

Я справді мав твердий намір сватати її через два тижні, тільки от сватів я, на жаль, уже не мав. Не Зайцева ж мені з Комітетом засилати до старої баби Харитини!

Навіть дід Самійло, що майже став мені за батька, не годився в кандидати для такого діла. Старий вже ледь до жовнинського базару дочалапує, а що вже говорити про вісім верстов дороги до Чубівки!

Єдиним варіантом був лише Онисько, але з ним я вже не бачився близько місяця та й, направду, не знав як влаштувати зустріч потайки від батька.

Дивно як доля іноді перехрещує свої хитросплетені стежки! Якось, коли я пізно вночі вертав від Марусі на Жовнин, на виході з Чубівки під старим крислатим дубом Онисько якраз чекав на мене.

— Стій, Марку, — десь зовсім поряд почувся мені знайомий голос і я раптово застиг на місці.

— Ониську, ти? — здивовано прошепотів я і почав озиратися навколо, шукаючи його в темряві.

Брат вийшов до мене з тіні дерева й під м'яким світлом місяця я розгледів на його лиці те, чого ніколи не бачив раніше — глибоку, неприховану зажуру.

Виявляється, він теж давно шукав зустрічі. Він розповів, що всі в нашій родині сумують за мною і мати часто плачуть уночі, коли думають, що всі вже поснули. Але він, Онисько, теж не спить ночами, тому й завжди чує ті тихі ридання і серце крається йому від материного болю.

— Мати сьогодні тебе ждатимуть... Піди, — брат начебто благав мене, але по-своєму стримано, ніби боявся показати слабкість, і від того мені стало ще тяжче на душі, — постукаєш у вікно тричі, вони вчують, бо все одно не сплять до світанку.

— Тож ходімо разом зараз! — крига в моєму серці стрімко танула, поки я дивився в його сумні блискучі очі.

— Ні, Марку, ти сам, — зітхнув якось втомлено Онисько, — я вже мушу вирушати.

— Куди? — я здавалось зовсім заплутався й нічогісінько не розумів.

— Марку, я йду в підпілля, — стишено промовив він. В тому глибокому голосі чітко прозвучало смирення і цілковита готовність прийняти вирок долі.

Мене мов блискавиця жахнула. Я стояв як вкопаний не в змозі вимовити жодного слова. Лиш тепер я розгледів невеликий клуночок за його спиною, котрого досі не помічав.

— Батько з матір'ю сьогодні ввечері благословили... — Онисько здавалося теж не знав що сказати, аби розвіяти ту страшну тишу, в котру ми, мов у в'язку трясовину, разом провалилися.

Я раптом кинувся до брата й в якомусь відчайдушному пориві міцно стиснув його в обіймах на декілька секунд. Потім ми одночасно незграбно так постукали одне одного по спинах і мовчки розступилися в різні боки.

Онисько швидко заскочив на коня і ми останній раз поглянули один одному у вічі, бо відчували, що ніколи більше не зустрінемося.

Ляснули шпори і вороний кінь вмить помчав брата в темряву ночі. Я дивився, як його постать зникає дорогою до Дніпрових низів, і по щоці мені повільно котилася скупа одинока сльоза.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше