31

Почувся спів пташок та приторно-солодкуватий запах. Підозрюю, що ми опинилися у лісі, а такий аромат мали якісь квіти. Мене повели вперед і я почала рахувати кількість кроків, ніколи не знаєш яка інформація знадобиться, тим більше коли ти перебуваєш у полоні. Якщо на моїх очах пов`язка, то точно не хочуть, щоб я бачила це місце. Пройшовши двадцять два кроки, ми зупинилися. Запах уже  майже не відчувався. Мені наказали:

- Стань на коліна, - неохоче виконала його, точніше мене змусили поштовхом у плечі, – опусти голову і повзи.

Зрозуміла, що ми оминаємо якусь перешкоду, можливо, то була сама сфера і якщо я зможу її зачепити, то увімкнеться сирена і з`являться охоронці. Коли тиск лап послабився, замахала руками навколо себе. Однак, одразу ж їх схопили та боляче завели за спину:

- Що це ти робиш? – почулися нотки гніву у неприємному хриплому голосі.

- Нічого, я мало не впала. Намагалася хоч за щось схопитися, щоб утриматися.

Надіюся мій обман звучав правдоподібно. Мої руки послабили, проте не відпустили. Почула наказ рухатися далі.  Через шість моїх гусячих кроків, які виконувала навприсядки, мені дозволили підвестися. Трохи постоявши, підштовхнули уперед на один крок. Легке запаморочення та важке дихання свідчили, що знову скористалися порталом. Відчула як по моїй шкірі пробігся морозець і помітно похолоднішало. Мене посадили на стілець, а руки зав’язали за спиною. Дивувало чому одразу не вбили, а вели аж сюди. Мабуть, для чогось ще їм потрібна, отже, ще трохи житиму, проте не хотілося, щоб мої останні дні пройшли у темряві зі зв’язаними руками. Прислухалася і почула звук тихих гудків, схожими на телефонні. Судячи з усього, використовували зв`язкофон. По той бік почувся знайомий голос, який викликав у мені ураган емоцій:

- Фулвіан. Не думай, що ця твоя витівка тобі так просто минеться.

Кірос лютував, схоже його переповнювала злість. Фулвіан спокійно й гордовито відповів, складалося враження, що він смакує кожне сказане слово:

- Не розумно погрожувати тому, у кого в полоні людина яка тобі не байдужа.

З моїх очей різко зняли пов`язку і одразу засліпило денне світло, яке ніби ножем різало сітківку. Як тільки очі трохи звикли до світла, оглянулася і побачила кам`яні стіни, три нічим не прикриті вікна та єдині двері. Біля  стін розташовувалися довгі м`які дивани, що більше нагадували лавки, а на протилежній від мене стіні - стіл з кріслами. Атмосфера приміщення наштовхувала на думку, що це зал чи кабінет. Я сиділа по центрі довгастої кімнати, а вся делегація нарпів, включно з Юфем, стояла попереду. Поруч знаходився лише Фулвіан.  Голографічне зображення Кіроса, яке демонстрував зв`язкофон, виднілося між мною та нарпами. Він здавався стурбованим та злим:

- Адріано, як ти? Вони тобі не нашкодили?

Хотіла відповісти, але мене випередив Фулвіан:

- Ну що ти, ми всупереч поширеній думці не тварини. Навіть твоїх охоронців не вбили. Ти знаєш, що нам потрібно. Кристал в обмін на  дівчину. Думай до завтра. З'яжемося у цей же час, а доти, я насолоджуватимуся тісним спілкуванням з Адріаною.

Не приємно, що вони використовують мене для досягнення своїх цілей. Поки не вимкнули єдиний засіб зв’язку з коханим, швидко вимовила:

- Не погоджуйся, вони все одно мене вб`ють.

Відчула на своїй щоці гострі кігті нарпа, які боляче подряпали шкіру і на обличчі з`явилася кров. Добре, що моя регенерація спрацювала і рана майже моментально затягнулася. Кірос не витримав:

- Ах ти мерзотник. За все мені відповіси, за кожну її краплину крові, за кожний волосок, що впаде з її голови. Вважай – ти труп. До того ж вісім твоїх нарпів досі у мене в полоні.

- О, вони мені не потрібні, інакше вже давно звільнив б їх. Я завжди дотримуюсь слова. Ти отримаєш свою крихітку, але чи цілою, чи по шматках залежить лише від тебе. Думай до завтра.

З цими словами Фулвіан вимкнув зв`язкофон і стурбоване обличчя коханого зникло. Цікаво, звідки нарпи знають як Кірос до мене звертається, звідки знають про «крихітку»? Юфем ніби не чула й навряд чи вона устигла б їм сказати. Подумки я готувалася до найгіршого, але несподівано відчула як мої руки звільнили…

Кірос

Ніяк не міг зосередитися на нараді, всі думки присвячені Адріані, які зігрівали мене. Вчора була такою чарівною і милою. Звичайно, те що вона дізналася про мої почуття не тішило, зате тепер не переселятиметься до Джораха. До пізньої ночі шукав відповідь у древніх літописах, але все марно. Знайшов тільки як приховати подружню руну, але це не підходило, оскільки, хоч на тілі руни й не буде, проте вони все одно залишатимуться подружжям.

Раптом почув голос Адріани у своїй голові. Вона кликала мене на допомогу. Миттю зіскочив на ноги й, нічого не пояснюючи своїм здивованим заступникам, відрив портал і опинився у квартирі. Побачив Лукаса та Кассандру, які наче спали за столом. В їхніх тарілках ще залишалися їжа. Перевірив і переконався - вони живі. У квартирі було підозріло тихо, але найбільше хвилювало, що з моєю крихіткою. З ізолятора почулися кроки. Заховався за дверима очікуючи на ворога. На мій подив до кімнати зайшов Джорах. Я вийшов зі свого укриття:

- Що відбувається, де Адріана?

Чоловік швидко розвернувся та подивився у мій бік. Трохи розгублений, невпевнено нямлив собі під носа: