Борис. Події, що ховаються в тіні

Я втягнув у себе повітря насичене нічною прохолодою.

Краса! Особливо після денної спеки.

Хотілося просто завмерти на одному місці і не рухатися. Розтанути у звуках нічного міста.

- Борисе!

Я неохоче подивився на Марину Олександрівну. Ну і чого вона завелася?

- Ти їдеш зі мною. – Сказала, як відрізала.

- Але ж…

Невже вона хоче лишити дівчину абсолютно самою?

- Ти їдеш зі мною. – Повторила вона, карбуючи кожне слово.

- Як скажете. – Мені не хотілося сперечатися.

Кинувши останній погляд на вікно її кімнати, сів в автівку. Що ж, я зробив все, що міг, аби допомогти Мирославі. Тепер все залежить від неї. От чи зможе вона подолати свої жахи та домовитись з павуком?

Те, що Мирослава прийняла каблучку, я вже знав. Кожен носій відчував один одного.

Я мимоволі глянув на свою руку. На пальці спалахнули жовті вогники і враз розтанули.

- Все гаразд? – Марина Олександрівна пильно подивилася на мене.

- Так. – Я заховав руку до кишені.

Вона не могла побачити павука. Проте, останнім часом я в цьому сумнівався.

- Ти поводиш себе дивно, Борисе.

- Зовсім, ні. – Зберігати спокій у її присутності ставало дедалі важче. – Я просто думав. Мені здається, що він тільки і чекає на те, що Мирослава лишиться сама.

- Це нам на руку.

- І вам її взагалі не шкода?

- Аніскілечки. – На її обличчі з’явилася усмішка.

Вона, що, знущається з мене? Чи їй дійсно наплювати на дівчину?

- Що ви думаєте про напади? – запитав перше, що спало на думку аби перевести тему розмови в інше русло.

- Чому питаєш? – її очі звузились до щілин, а вся вона наче зібралася.

Цікаво. Невже, думає, що я знаю більше за неї? Хоча…

- Це все моторошно. – Я відповів спокійно, ігноруючи її погляд. – Така страшна смерть для школярок. Сподіваюся вони швидко знайдуть вбивцю.

- Він занадто обережний. – Марина Олександрівна відвернулася до вікна, вказуючи на те, що розмова завершена.

Та чи справді серійник був таким обережним?

Сумнівів ставало дедалі більше, а докази так і лишалися недосяжними. Це починало дратувати.

В автівці повисла напружена тиша. Навіть, водій намагався злитися з кермом в одне ціле. Зіщулитися і стати непомітним.

Я прикрив очі. Потрібно було відстежити носіїв павучої каблучки. Не хотілося вірити, що серійник затесався серед нас. Хоча, все вказувало саме на це. Слід павука був досить явним, щоб у це не повірити. І все ж…

Я відчув на собі погляд, і відкрив очі. Дивно, але носій був поруч. Подивився на водія. Наші погляди зустрілися. Він ледь помітно кивнув, наче мимоволі почухав собі скроню, але я встиг помітити каблучку.

Он воно що! Стає все цікавіше. Розв’язка мала от-от з’явитися. Я це відчував. Кинув погляд на Марину Олександрівну. Вона нервувала. Тонкі пальці відбивали дрібний ритм по дверцятах автівки.

Я знову перевів погляд на водія. Отримав ще один кивок на своє німе питання. Вочевидь, не один я так думаю. Марина Олександрівна з кожною секундою викликала все більше підозр.

Раптом я відчув маячок. Мій павук прокинувся і завмер, очікуючи мого наказу. Жертва. Хтось потрапив до пастки. Вона не зможе сама виплутатися. Павучі сіті надто міцні. Але хто лишив пастку? Всі носії павучої каблучки знаходилися на своїх місцях. Я їх відчуваю. Тоді…

- Зупини машину.

Я перевів погляд на Марину Олександрівну. Вона зблідла, а руки почали дрібно тремтіти.

- Спини цю чортову автівку! Негайно!

Різкий стогін гальма і мене з усією силою вдавило в сидіння, а потім кинуло вперед. Я ледве встиг викинути перед собою руки, аби з розгону не втрапити обличчям в переднє сидіння.

Чого ж так нервувати?

Вона стрімко вискочила з автівки. Я, навіть, не встиг помітити коли.

Дивно, що вона вирішила вийти тоді, коли спрацював маячок.

Ми переглянулися з водієм. Він кивнув. Я бачив, як з його пальця спала каблучка, і великий павук, розміром з монету, зник через відкриті двері. Я теж відпустив свого павука.

- Піду слідом.

Водій кивнув і лишився в салоні.

Я прослідкував, в якому напрямку зникли павуки. Добре, що їх бачать лише носії. Видовище іще те. Мало хто зможе спокійно зреагувати на напівпрозоре чудовисько розміром з будинок. Скоріше сприйме за тінь, або переломи світла.

Я відчув, як мій павук кличе мене. Золотава павутина боляче вп’ялася в пальця. Не став більше гаяти часу і кинувся наздоганяти павука. Він чекав наказу. Те, що там відбувалося, дратувало павука.

Справи кепські! Я не міг одночасно зосередитися на тому, що показував павук і бігти. Але мені здалося, що дівчина ще жива.