Мирослава. Жахи стають моєю реальністю

Я відчула чиюсь присутність і різко відкрила очі. Але нічого не змінилося, все та ж непроглядна нічна темрява. Північ. Найтемніша пора. Час, коли полюбляють з’являтися мої жахіття. Проте, цього разу відчуття були іншими. Яскравішими. Гострішими. Небезпечнішими.

Я непорушно лежала на ліжку, вслухаючись в темряву. Звуки нічного житла. Я чула, як рухалася стрілка годинника. Так заспокійливо і звично.

Поруч щось зашелестіло і я здригнулася, напружено вдивляючись в темряву. Хто тут? Кішка? Але, замість звичних зелених очей, темряву розірвали два червоні вогні.

Я заціпеніла не в силах покликати на допомогу. А кого кликати? Нікого…

За мить наші погляди зустрілися, і я відчула, як по спині пробіг холодок. Істота щось застрекотіла, але я чула тільки клацання.

Розуміла, що паніка скувала моє тіло. Що я мала робити? Вдати, що нічого не відбувається і це лише сон?

Щось холодне доторкнулося до мого чола. З горла вирвався крик. Ну як крик... Щось схоже на нявкіт кошеняти, але все ж краще ніж німа тиша. Розум вперто повторював – ти сама. Ніхто не почує…

Червоні плями очей враз стали ближчими.

Це точно не сон! Ні! Цей жах відбувається зі мною насправді!

- Ти мене бачиш?

Я завмерла. Чи то від здивування, чи то від жаху?

Що? Це до мене? Серйозно?!

- Ти мене бачиш?

Плеската чорна голова з червоними очима схилилася ще нижче, не даючи шансу на відступ. Мій жах раптово відійшов на задній план. Лишилися лише очі. Червоні. Пронизливі.

- Ти бачиш мене? - втретє поклацала істота.

Але цього разу питання було таким переконливим, що я мимоволі зробила кивок. Бачила, хто переді мною. Знала. Розуміла. Але, моє тіло не реагувало. Я була наче зачарована червоними очима.

- Твоє ім’я? Відповідай.

- Мирослава…

Губи тремтіли, голосу не було, але істота почула мене…

- Добре. Я знайшла тебе.

Мені здалося, що вона посміхнулася. Жах переповнював мене. Я хотіла дізнатися, хто вона? Що відбувається? Чому вона шукала мене? Але я не могла видавити більше ні звуку.

- Тихо. Ні слова.

ХТО ТИ?! ХТО?!

Нарешті, я змогла закричати. Легені обпекло холодним повітрям, а в очах пішли жовті кола.

Я різко сіла в ліжку. Хапала ротом повітря і не могла зрозуміти, що відбувається? Чому сон такий реальний?

- Тихо. Якщо хочеш жити – мовчи.

Я озирнулася в пошуках голосу, але нічого не бачила окрім розмитих силуетів своєї кімнати.

Почула клацання і в голові з’явився голос:

«Я на ліжку».

Я поглянула на свою ковдру і мало не померла із жаху. Там сидів павук розміром із кішку. І на мене дивилися пронизливі червоні плями очей із мого жахіття. Але я не закричала. Не встигла.

Я почула, як щось врізалось у вікно в вітальні і гепнуло на підлогу. Павучиха грізно заклацала і почала збільшуватися, доки не зайняла всю кімнату. Якимсь невідомим мені чуттям зрозуміла – в квартирі з’явилась більша небезпека.

«Вона прийшла за тобою»

У шипінні павучихи була неприхована злість. До мене, нарешті, почало доходити, що я отримала досить незвичного охоронця. Це вам не собака, хоча теж на повідку.

Я подивилася на золотистий слід від каблучки. Контури тіла і лап, і тонка лінія від мене до павучихи.

Мене ще трясло від жаху, але я зрозуміла, доки на мені павуча каблучка, я під її захистом.

«Ти вмієш плести?»

Я здивовано подивилася на павучиху. Про що вона?

«Тобі не встигли розповісти…»

Її очі пильно подивилися на мене. Я похитала головою. Дійсно, не розумію, про що вона.

«Павутину. Я лише тінь. Тобі треба йти звідси».

Я не сильно її розуміла, але не наважувалася запитувати. Раптом мені спало на думку, що десь у мене була почата серветка. Намагаючись не шуміти я підвелася і потягнулася до коробки на шафі. Полегшено зітхнула, коли ліжко не видало мене своїм скрипінням, і притиснула до себе коробку.

Павучиха увесь час зацікавлено стежила за моїми рухами.

Нарешті я знайшла клубок з увіткнутим у нього гачком. За тоненьку нитку витягнулося і кружальце серветки. Не зовсім павутина, але, можливо, підійде? Що вона там говорила про тіні?

Я розіпнула плетиво навпроти вікна і на стіні, освітлена місячним сяйвом, з’явилася… павутина.

Ми з павучихою якийсь час дивилися на чудернацьку тінь. Потім вона кивнула плескатою головою і почала зникати. Я сиділа непорушно і майже не дихала. Коли поруч із павутиною з’явилася її тінь, я не знала, що думати. Вже просто перестала дивуватися. Та й жах мій, можливо, розчинився в адреналіні.

Тим часом тінь павучихи торкнулася до павутини на стіні, і плетіння в моїх руках заколихалося.