Павуча каблучка

Мирослава. Виклик


Я прислухалася до того, що відбувалося за межами нашого сховку. Там були досить відчутні тіньові переломи. Чим довше не мені була каблучка, тим більше я дізнавалася про тіньовий світ. Про тіні, переломи та перетини. Павуки, що зараз ховалися в довгих вечірніх тінях від сонця. І, чекали. Я знала, що на мене. Відчувала їх цікавість, недовіру і роздратованість. І, я їх розуміла, але не могла зараз появитися їм на очі. Не в такому вигляді. До того ж, я мала встигнути забрати дівчину та звільнити павука від опікунки. Щось мені підказувало, що будуть проблеми. Але це потім, спочатку потрібно було повернутися додому і дістати інший одяг. Королева в піжамі, так собі…
Я зітхнула.
- Тебе щось турбує? – Борис пильно на мене подивився. 
Але ж я не буду йому говорити про свої дівочі переживання стосовно піжами і скуйовдженого волосся.
- У нас гості.
- Я нічого не відчуваю. – Він здивовано озирнувся, прислухаючись.
- Сидять в тіні і стежать за помешканням. Знервовані…
- Он воно як. – На його обличчі з’явився слід від напруженої думки. – Що будеш робити?
- Ви хочете, щоб я прийняла рішення за всіх?
- Так, ти – королева. Я і мої павуки повинні підкоритися тобі. Це правило. До того ж, не звертайся до мене на «ви»…
- А без правила? Ти згоден підкорятися мені за своєю волею?
Він здивовано на мене подивився. Здається, така думка до нього ще не приходила.
- Я маю подумати, Мирославо.
- Як забажаєш. – Я не збиралася будь-кого переконувати. Вже зрозуміла, що матиму як союзників так і тих, хто захоче мене тихенько прибити. І знайде спосіб, як обійти Тінь.
- Що думаєш робити?
- Що робити? – Я прислухалася до павуків за стінами. – Вони скоро попросяться в гості. А в мене вигляд далеко не для світських бесід. Думаю зазирнути додому і, для початку, перевдягтися у щось відповідне.
- Тебе не випустять. Будинок оточений. Навіть я зараз це відчуваю.
- А я не буду їх питати. Тінь, ми зможемо потрапити звідси до мене додому так, щоб нас не помітили?
«Так. Думаю, зможемо. Твоя павутина лишилася в кімнаті. Вона ще там. Я відчуваю її тіньові перетини. Ти можеш зробити таку саму звідси. Але тобі буде важко, коли перебиратимемося через товщину перетинів»
- Думаю, я впораюся. – Я дістала нитку і свій гачок.
- Ти, що задумала? – Борис пильно стежив за моїми рухами.
- Вирішила зайнятися рукоділлям, доки ми чекаємо гостей. – Я почала швидко плести необхідне для павутини полотно. – У мене буде до тебе прохання.
- Яке? – Він напружився, наче чекав від мене якоїсь підступності. Але, я мала намір лише заручитися його підтримкою.
- Відпусти одного павука дізнатися, де тримають ту дівчину. І лишити ним у відділку невеличке повідомлення.
- Повідомлення?
- Так. Що завтра опівночі відбудеться ще один напад. Жертва дівчина сімнадцяти років з темним волоссям. Замах відбудеться біля будинку з химерами. Вони прийдуть.
- Гаразд, зроблю. А хто буде жертва? Невже, ти?
- Час покаже. – Я посміхнулася. – Опікунку я покличу сама. Готово! – Я з задоволенням подивилася на своє плетиво.
Погляд Бориса був здивованим. Він скептично стежив за моїми діями. Я розуміла. Сама ще не до кінця звикла до своїх нових можливостей. Мені, навіть здавалося, що вони не обмежені – все, що задумаю – виконається. Та чи надовго? Можливо, за цим стоїть ціна, про яку мені ще невідомо…
Розрівнявши плетіння перед свічкою, я подивилася, як на стіні з’являється велетенська павутина. Слідом показалася Тінь. Вона перехопила тіньові перетини павутини і кивнула плескатою головою.
Я заховала плетіння до кишені і підвелася.
- Ну що ж, маю йти.
- Почекай! – Борис підхопився на ноги вслід за мною. – Що це щойно було, чорт забирай?!
- Моя павутина. – Я посміхнулася. – Я ж говорила, що мене вони не спинять.
- Але ж…
- Так, я сама ще до цього не звикла. Тільки не говори решті.
- Та як не говори?! Вона ж велетенська!
- Це не надовго. Обіцяю. Скоро повернуся. Сподіваюся, ти зможеш переконати решту носіїв не нападати на мене.
- Гаразд.
- Тоді я пішла.
Я, уже звично, увійшла в прохолодну темряву своєї Тіні. Відчула, як мене підкинуло вгору і все враз набагато збільшилося. Бачила, як від здивування у Бориса округлилися очі. Я знала куди він так здивовано дивиться. На невеличку сітку павутини у кутку під стелею. Таку від звичайної не відрізниш. Та й решта павуків не зможуть піти слідом.
Відчула падіння і закривши очі притиснулася до лапи Тіні. 
Все скінчилося раптово. І вже, через якусь хвилину, я змогла побачити тьмяні силуети власної кімнати.
В квартирі було тихо. Навіть незвично.
Я вийшла з тіньового перетину і побачила те, що лишилося від моєї кімнати. Вона щось шукала. І не знайшла. Все було потрощене і розкидане, наче кімнатою пролетів торнадо.
Я зітхнула.
Може воно й на краще. Адже, я більше не зможу повернутися до колишнього життя. Спочатку доведеться розібратися з тим, що звалилося на мою голову за цю добу.
Чи хотіла я бути королевою тіньового світу? Я не знала. Але це однозначно було цікавіше за попереднє життя. Я мусила зарекомендувати себе сильною і незалежною. Я мала показати, що мене неможливо зламати чи налякати.
«Її немає вдома»
- Добре. Тоді постеж за квартирою, а я приведу себе в порядок. У нас сьогодні ще багато роботи.
«Гаразд. Не затримуйся. Вона десь поруч»
- Я зрозуміла. Тоді розпочну з ванної кімнати, потім холодильника. Дуже хочу щось перекусити.
«Я теж…»
- А що ти їси? – запитала, вмикаючи воду.
Дійсно, а що я знала про павуків і решту жахіть тіньового світу? Нічого! Абсолютно. Борис теж дав мало інформації. Але, якщо я королева, то доведеться дізнатися більше. Не хочу потрапити в якусь неочікувану ситуацію і потім тремтіти за своє життя. До того ж, відчуваю, не за горами мій візит до тіньового світу.
- Так, що ти їси? – повторила своє питання.
«По-різному, в основному м'ясо…»
М'ясо? Я задумалася. А й справді. Кімнатні павуки цього світу теж їдять м'ясо. Приміром, всяку мошкару…
- Ти сама полюєш?
Цікаво, на кого полюють такі велетенські павуки? І як вони це роблять? Так, як наші домашні, чи якось по-іншому?
«Так, але я не лишу тебе саму…»
- Тоді нам варто, щось придумати…
Я задумливо подивилася в нутро напівпорожнього холодильника. Негусто…
- Саме куряче філе. Підійде?
«Так. Думаю, вона так годувала свого павука…»
А й справді. Скільки себе пам’ятаю, у нас в холодильнику завжди було багато курячого філе, яке я майже не бачила у своєму меню…
- Добре, давай перекусимо і повертаємося. Боюсь, що Борису без нас там нелегко…
Я порізала м'ясо на шматочки і склала на тарілку. Вийшло мало. Але, якщо враховувати тіні… Я підсунула тарілку під ліхтар на столі. Так шматки виглядять значно більшими.
- Смачного. – Я вказала Тіні на темну пляму на стіні. – Це все, що було. Певно, вона погодувала павука і пішла нас шукати. Або поповнювати запаси…
Я поколотила свою каву без цукру. Тінь їла. Я не чула, спасибі їй велике, як вона це робить, але шматочки зникали, як на тіньовій плямі, так і на тарілці.
Цікаво. Виходить, можна і так? Можна заховати річ в тіньовому перетині назавжди. Як багато я ще не знаю!
- Тінь, а який він, тіньовий світ?
«Не для слабких…»
- А я можу туди потрапити?
«Одногу разу ти муситимеш це зробити. Але, коли станеш до цього готова…»
- Готова?
«Ти відчуєш це…»
- А де в цьому місті тіньові розломи?
«Всюди. Найбільший біля будинку з химерами…»
- Будинок з химерами…
Повторила я слова Тіні, намагаючись пригадати. Точно! Я ж вказала саме його за координати для слідчих. Тепер лишилося покликати її.
Я взяла ручку і клаптик паперу з зошита, і почала писати:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше