Борис. Знайомство з королевою

Лишившись сам в кімнаті, я все не міг повірити в те, що сталося. В голові не вкладалося, що Мирослава лише тільки добу знає про тіньове королівство. Мало того! Вона королева цього королівства. Але, найбільше мене турбувало її питання. Вона прямо спитала, хто я для неї? Друг? Ворог? А й справді, хто?
Я почув шерхіт і підвів голову. Мій павук повернувся. Наказ королеви був виконаний досить швидко. Вона, навіть, сама ще не встигла повернутися. Та чи є в неї бажання повертатися до того, в кому невпевнена? Я не знав. Мабуть, на її місці, я б не прийшов…
Коли в двері впевнено постукали, я не здивувався. Що ж, доведеться зустрічати гостей самому. Сподіваюся, вони з добрими намірами…
- Доброї ночі, Борисе. – Привітався найстарший серед носіїв. – Ми можемо увійти?
Що ж, початок зустрічі за правилами тіньового світу. Це вже добре, але, я не збирався розслаблятися.
- Вітаю, панове. Прошу. – Я ширше відчинив двері, жестом запрошуючи делегацію пройти до квартири.
Вже у вітальні, я помітив дивну поведінку своїх павуків. Вони перемістилися до кутка де була павутина Мирослави. Я відчував їх напруженість. Це помітили і мої гості.
- Що тут відбувається, Борисе? – старший кинув сердитий погляд на павуків, але не наважився пройти до крісла, над яким вони висіли чіткими тінями.
- Що ви маєте на увазі? – Я вдав із себе дурня, але швидко пройшов під захист павуків.
Зараз я був занадто слабкий для поєдинків. Не зможу контролювати двох павуків одночасно. Крім того, ми всі були поранені…
- Ти завжди відпускаєш своїх слуг безперешкодно рухатися квартирою, та ще й в такому розмірі?
Я знову перевів погляд на павуків. Дійсно, розмір вони мали немаленький. Такі собі коти-переростки. Добре, що вони неголодні. Не нападуть без явної провокації чи загрози. 
- Ні, - я потиснув плечима.
- Тоді зажени їх по каблучках. Вони діють мені на нерви.
Я здивовано подивився на старшого. Чому він такий нервовий? Невже, щось замислив? Чи його дратує те, що я забрав павука водія собі? Але ж він знає, що з кожним новим павуком, напруга на носія зростає. 
- Не можу, - відповів спокійно, на скільки це було можливо. – Вони виконують наказ.
- Так відміни його.
- Не можу. – Знову повторив спостерігаючи за старшим. Він починав втрачати терпець. 
- Не зрозумів. Ти відмовляєшся відміняти свій наказ?
- Я не можу відмінити наказ, який павукам дав не я.
- ЩО?
Мої гості здивувалися. І не дивно. Для того, щоб контролювати павука потрібно бути його господарем, або тримати його в полі зору. А тут їх двоє.
- Те, що чули, панове. Прогнати павуків я не можу. Тому вам доведеться миритися з їхньою присутністю.
- Нічого не розумію. – Старший озирнувся на решту носіїв, але вони промовчали.
Мовчав і я. Не збирався порушувати слово дане королеві. Здається, я щойно прийняв рішення. До цього я був наймолодшим серед носіїв столиці, відповідно і в їхній ієрархії займав останнє місце. Моє слово не мало абсолютно ніякого значення. Та й на допомогу розраховувати було не варто. Я в цьому недавно пересвідчився. Мене врятувала та, на кого я не розраховував. А от… Ніхто із них не посмів би перечити старшому. А я, виходить, посмів. Та й зараз сперечаюся. Сьогодні я добре усвідомив, що пішов би на корм павукам слідом за водієм, якби не допомога королеви. Можливо, так і ліпше, що зараз контроль над павуками у неї. Боюсь, тепер союзники потрібні не тільки Мирославі, а й мені…
- Я чекаю пояснень. Негайно!
- Відмовляюся.
От і все, назад у мене дороги немає. Павуки, немов відчувши мій стан, почали збільшуватися. Вони погоджувалися з моїм рішенням і розуміли, що загроза моєму життю зростає. Їх клацання наповнило кімнату. Як по команді, носії відпустили своїх павуків.
Я зітхнув.
Де ж ти, Мирославо?
Мої павуки ще збільшилися в розмірах, але не покинули свого місця. Наче, стерегли не тільки мене. Невже, Мирослава повертається? Чи вона вже тут?
Я озирнувся. На стіні між павуками виднілася розмита пляма. Отже, королева вже тут. І як, давно?
- Що за…
Почув я голос старшого, але не відповів. Раптом семеро павуків носіїв забилися під стелю коло дальньої від мене стіни. Я відчув їх страх. В кімнаті з’явився густий емоційний фон. Якщо ситуація не вирішиться – бути бійці…
- Що тут відбувається, Борисе? – в голосі старшого почулося хвилювання, чи може… страх?
Я знову його проігнорував. Для мене самого поява королеви була хвилюючою. Страху, на відміну від інших, я не відчував. Можливо, через те, що прийняв рішення служити їй?
Мирослава не квапилася показуватися. Я знав, що вона за тією плямою. І, можливо, чула всю нашу розмову. Чого вона чекає?
Я відчув, як моє житло огорнула густа пляма тіньового перетину. Враз стало важче дихати.
Вітальню наповнив страх. Я бачив, як павуки почали схиляти голови, визнаючи її силу. І у носіїв на обличчях було здивування.
Що, не чекали? Мені раптом стало радісно, що я прийняв її сторону.
Тим часом, пляма на стіні стала темнішати. Появився жіночий силует. Коли ж в області голови раптом спалахнули червоні вогні, я відчув, як по спині пробіг холодок. Доведеться ще довго до цього звикати…
- Доброї ночі, панове.
Мирослава покинула пляму і Тінь за її спиною подовшала, зберігаючи її силует і дивлячись своїми червоними очима. Мені, навіть, здалося, що в них пронизливий погляд один на двох.
- То ви надумали вдіяти бійку, доки мене не було? – Мирослава схилила голову набік і подивилася на всіх одночасно, і на кожного окремо.
Я відмітив, що її поведінка змінилася ще більше. Тепер вона не була наляканою дівчинкою. Ні, переді мною була справжня королева. Впевнена і рішуча. Одягнута у все чорне, вона сама здавалася тінню. Я здогадувався, що вона прорахувала вже всі варіанти розвитку подій, склала не один план. Та, що саме вона задумала, лишалося загадкою і для мене. 
- То, як? Я почую відповідь?
Вона перевела пильний погляд на старшого, миттю вирахувавши його, як старшого серед нас, і його обличчя враз зблідло під натиском її нової сили.
- Ти хто така?
Оце так! Він ще не здогадався? До решти, здається, вже дійшло.
Я перевів погляд на своїх колег. Прекрасно розумію, що вони відчувають. Тиск тіньового перетину і сила королеви. Чи надовго їх вистачить?
- Хто я? – В голосі Мирослави почулося здивування. – Дійсно, хто я? Я думала, ви вже здогадалися, панове. – Її голос прозвучав холодно і рішуче. – Що ви влаштували в цьому домі?!
Я відчув її гнів. Він тис сильніше, ніж тіньовий перетин. У вітальні дрібно задзвеніли вікна.
- Пробачте. – Старший опустився на одне коліно. – Я не розібрався.
- Не розібрався? А в чому саме не розібрався?
- Мені не варто було приходити без дозволу…
- Мирославо. – Я доторкнувся до її ліктя, і вказав на носіїв на підлозі. – Вони можуть не витримати.
- Твоя правда. – Мирослава зітхнула. – Гаразд, досить з вас.
Тиск зник так раптово, що я втратив рівновагу і зробив кілька кроків вперед.
- Що ж, - Мирослава сіла в крісло і сплела руки на колінах. – Будемо знайомитися. Не бачу сенсу приховувати те, що є і так очевидним. Вірно? – Не дочекавшись відповіді, вона продовжила. – Почну з себе. Мене звати Мирослава. Якщо я вірно розумію нинішню ситуацію в ієрархії носіїв, я – дев’ятий носій павучої каблучки у цьому місті.
- Ти повинна знати своє місце! – вигукнув старший. – Ти всього лише…
- АЛЕ! – Перервала його Мирослава крижаним тоном. – Але, так трапилося, що я – королева тіньового світу. – І доки всі дивилися на неї з відкритими ротами, дівчина продовжила. – Це я говорю для тих, хто ще не зрозумів, хто перед ним. – Її пронизливий погляд спинився на старшому. – І, так, я ДУЖЕ ЧУДОВО розумію своє місце в ієрархії тіньового світу.
- Я не знав…
- Але здогадувався. – Вона знову схилила голову набік. – Чи просто вирішив відразу вказати наглій дівчині на її місце? Пробач, але не вийшло. Я теж маю зуби! Думаєш, тіньовий світ пробачає слабкість? Ні! Не пробачає! Я не збираюся бути слабкою, бо прекрасно знаю ціну за слабкість. І зараз я скажу лише раз, повторювати не стану, але раджу дуже добре подумати над моїми словами. – Вона обвела всіх пильним поглядом. – Це добре, що мені не довелося вас всіх збирати. Не люблю втрачати час марно. Що ж, все вийшло досить несподівано. Для мене теж. Але назад дороги більше не буде. Після сьогоднішньої розмови – ні у кого із нас. Я не дурне дівчисько, як, можливо, вам здалося. І я добре розумію, що за собою приховує мій новий статус. І я до цього готова. Навіть, якщо буду втомлена, чи мене здолає якесь жахіття… Ніхто про це не дізнається. НІХТО! Я знаю, що у мене є і будуть вороги. І вони з’являться швидше ніж друзі. Я розумію, що вже треба шукати союзників. Маятник часу запустився, з тих пір, як я прийняла каблучку, і тіньовий світ вже кличе свою королеву. Я це відчуваю. Тому моє питання: чи можу я вважати вас своїми союзниками? Добре подумайте. У вас є доба.
Мирослава замовкла і вітальня поринула у тишу. Воно й не дивно. Такої промови не очікував навіть я.
Отже, Мирослава вирішила діяти відкрито. Це треба мати неабияку сміливість, щоб так відверто заявляти про свій статус. І я був впевнений, що тіньовим світом вже почали розповзатися плітки про нову королеву…
- Я готовий дати відповідь.
Мирослава підвела на мене погляд. Такий спокійний. Навіть, не уявляю, що відбувається в її голові! Ця дівчина занадто добре контролює свої емоції.
- Це зважене рішення? – запитала, пильно дивлячись прямо в очі.
- Так, цілком зважене і обдумане рішення, Мирославо. – Я глибоко вдихнув перед тим, як сказати слова, що зараз повністю змінять моє життя. – Я згоден стати твоїм союзником за власним бажанням без наказу і примусу. Ви дасте свою згоду, моя королево?
Я схилив голову в поклоні. Чекав її відповіді. Не думав, що моє серце буде так калатати. Це рішення було, наче крок в невідоме. І після сьогоднішніх слів Мирослави, я зрозумів, що вона вже готова до подорожі у тіньовий світ. І це справа у кілька днів. Можливо, вона вже спакувала валізи…
- Що ж, - Вона зітхнула. – Якщо ти даєш згоду за власним бажанням… Я приймаю її. Вітаю у своїх рядах, Борисе.
- Дякую. – Я не втримався і посміхнувся.
Відразу стало абсолютно все рівно, що подумають інші носії. Я зробив свій вибір.
Мирослава посміхнулася у відповідь.
- Що ж, одне питання вирішене. Перейдемо до наступного. Ти виконав моє прохання? 
- Так. Павук все зробив, як було велено.
- Гаразд. Я маю подумати. Не відволікайте мене.
- Добре.
Я відійшов від її крісла і сів на вільне місце на дивані.
У вітальні повисла тиша, яку порушувало тільки клацання павуків над головою Мирослави. Я знав, що в неї зараз переговори з тіньовою частиною союзників. Мені й самому хотілося б знати, про що вони говорять? Але й вклинитися в розмову я не міг. Все одно не зрозумію, що клацають павуки…
Мирослава абсолютно нічим не виказувала своєї розмови з павуками. Її обличчя було розслаблене, а погляд повільно блукав кімнатою.
- Добре, я маю йти. – Мирослава потягнулася до хрускоту і піднялася з крісла. – Борисе, ти йдеш зі мною. Я не можу лишити тебе тут.
- Добре. – Я теж підвівся.
- А ви, панове, по домівках, будьте ласкаві. Не бачу причин відкривати вам свої плани. І стежити за мною не варто. Нічого не вийде.
Про що вона?
Я побачив, як мої павуки повернулися до каблучок. А пляма на стіні збільшилася. На ній спалахнули червоні очі Тіні. Здається, я розумію чому носіям не вдасться простежити за нами.
- Ходімо. – Веліла Мирослава і зникла в темній прохолоді перетину.
Я ступив слідом. Відчув, як пляма почала зникати. Раптово мене підкинуло вгору і все в кімнаті стало велетенським.
«Входжу в тінь»
Почув я голос. Чий? Мирослави чи павучихи?
Ще один поштовх і падіння в невідомість.