Павуча каблучка

Мирослава. Час карати і милувати


Цього разу, окрім злості королеви, у мене не було жодної переваги. Вони вже знали про мене. Знали, як я з’являюся. І, вочевидь, здогадувалися про мої можливості. Сидіти в тіні своєї павучихи і далі не було більше сенсу. Назвалася королевою тіньового світу? Час карати і милувати. А хто, що отримає – справа вже інша.
Ну що ж, в добрий путь…
- Доброго вечора, панове. – Я рішуче вийшла зі свого сховку. – Не чекали?
Вау ефекту не відбулося. Це факт. Але момент несподіванки був. Це хоч трішечки, але потішило королівське серце.
- Ти як сюди втрапила?
- Як? – Я подивилися на товстого чоловіка з пітним обличчям. – Як завжди, панове. Як завжди. Ви прибрали до своїх рук мою власність. То, хочете сказати, вам хватило духу за спиною королеви тіньового світу, знущатися з її ж підлеглих?
- Ти що несеш?! – заволав товстун. – Чого тобі тут треба?!
- Її. – Я вказала кивком голови на непритомну опікунку на підлозі. – Ви віддаєте мені цю жінку, а я вдаю, що не чула вашої розмови.
- Ти не смієш! – Перебив мене, як там його, радник. – Ти не смієш тут командувати!
- Чому ж? – Я здивовано підняла брову. – Ще й як смію! – Дала волю своєму гніву. – Я маю повне право покарати винуватця злочинів у тіньовому світі! І мені здається, що я вже знайшла винуватця!
- Ти… не… мо…жеш… мене… вбити…
Я подивилася на червоне від натуги обличчя радника. Піддався на провокацію. Сам себе видав і підтвердив мої підозри.
- Дійсно, вбити не можу. – Я зітхнула, і послабила свою силу, а то ще задихнеться бідолаха. – А от покарати можу. І зроблю це.
- Не посмієш!
- А ти впертий, раднику! – Мій гнів темною хвилею піднявся за моєю спиною. – Сам щойно визнав свою провину!
Кімнату вкрив тіньовий перетин. Я чула, як тремтить моя Тінь, в унісон моєму гніву всередині. Потрібно діяти рішуче. Королева я, чи хто?
- Де ви, мої любі жахіттячка? Виходьте! Негайно! Це НАКАЗ вашої королеви!
«Тінь, ми зможемо їх відправити в тіньовий світ?»
«Так. Але надовго мене невистачить… тебе теж…»
«Я зрозуміла тебе. Скажи Борисові, що я хочу бачити його павуків поруч»
«Що ти задумала, Мирославо?»
«Назад ми доберемося його павуками. Ти теж»
«Це неможливо»
«Тінь, ти ж не хочеш розчинитися в тіньових лабіринтах і втратити себе?»
«Ні…»
«Тоді ти мусиш підкоритися мені!»
«Добре, моя королево, але поквапся…»
«Звичайно»
Я обвела поглядом кімнату. Тут ставало важко дихати навіть мені. Здається, я перестаралася…
Люди були непритомні. Ніхто мені зараз не завадить вершити свій суд. Та я добре пам’ятала основне правило для тіньовиків – не вбивати людей. Королева не мала права його порушувати. Я притишила свою лють зробивши кілька глибоких подихів.
Стало легше. Напруга в повітрі зникла. Відчула, як полегшено видихнула Тінь. Здається, тіньовому світові дісталася імпульсивна королева…
Я подивилася на розмиті силуети жахіть. Я навіть не уявляла, що в людей такі різноманітні страхи!
Але, найбільше мою увагу привертали двоє з них. Павука старшого я вже знала в «обличчя». Він охороняв непритомного господаря. Мою увагу привернув павук радника. Він був не схожий на тих, що мені вже довелося бачити. Високий. З тонкими довгими лапами. Сірий. Але, найбільше мою увагу привернуло велетенське чорне жало, яким закінчувалося його тіло.
А ось і виконавець злочинів…
Поки що, мої здогадки знаходили собі підтвердження. Тоді Марина…
Я перевела погляд на опікунку і здивовано завмерла. Над нею висів точнісінько такий же павук. Чи… павучиха? Але ж…
«Тінь!»
«Це пряжники. Вони плетуть павутину незалежно від тіней. Вони можуть ставити видимими, тоді чорніють…»
«Я не зовсім розумію»
«Подивись уважно, королево. Павучиха поранена, як і твоя опікунка…»
Я вдивилася в тремтячу павучиху над своєю опікункою. Вона дійсно була вся в рубцях різної давності. Але, найбільше мене турбувало свіже поранення. Воно було ідентичне що в павучихи, що в опікунки. Здавалося смертельним і до того ж – одним на двох. Невже…
«Ти вірно міркуєш, королево. Павучиха приєднана до твоєї опікунки. Вони тепер мають одне життя на двох. І, здається, воно ось-ось обірветься…»
Я відчула, як в мене похололо всередині від цих слів. Те, що опікунка могла померти, для мене виявилося шокуючим відкриттям. Я не хотіла цього!
- Повернися до неї! – Я подивилася в прозорі очі павучихи. – Пообіцяй мені, що не помрете доки я вас не вислухаю.
Павучиха ледь помітно кивнула і втягнулася в тіло опікунки десь біля потилиці. Це було дивно.
Я рішуче підійшла до жінки і відгорнула її волосся. На шиї був слід від круглої рани. Він був давнім і майже зник, але все ще був помітним. 
Мої думки сполохано забилися в голові. Почали з’являтися зниклі шматочки від повної картини. Я починала розуміти навіщо вбивали потенційних носіїв.
Вони виступали в ролі каблучок і були пристанищем для тіней у світі людей!
Договір, який розривався смертю обох. Це неможливо відмінити чи розірвати. Це квиток в один кінець.
Скільки ж часу їй довелося так жити?
Мені стало шкода свою опікунку. І я відчайдушно сподівалася, що вона виявиться не причетною до вбивств. Втрачати єдиного члена своєї родини мені не хотілося…
«Мирославо!»
Я підвела голову. Радник почав приходити до тями, а його павук приймати загрозливий розмір.
Бунт? Чи продовжує виконувати договір і захищає господаря?
Я підвелася, зберігаючи спокій. Так, навіть, було цікавіше.
Сумнівів у їх вині в мене не було. Мої здогадки підтвердилися. А відчуття королеви просто кричало про скоєний злочин і порушені правила.
- Ти вже мені набридла!
Радник був блідий і важко дихав, але вперто протистояв моєму натиску.
- Це взаємно. – Я зробила кілька кроків вперед, закриваючи собою Марину. – Ти робиш це за власним бажанням? – Я подивилася в павучі очі, де, на самісінькому дні, хлюпотів страх. – Отже, примус…
- Ти що верзеш?! Він сам дав згоду! Він вбивав тих дівчат!
- Це правда? – Я знову подивилася на павука. – Був повинний. Про що він? – Опустила погляд на обличчя радника.
- Не твоє діло! Я тут ні до чого!
- Помиляєшся. Ти віддавав йому накази. Цей павук мій підлеглий і я маю повне право його покарати чи звільнити.
- Ти не посмієш!
- Я так не думаю. – Витягла з кишені руку з затиснутим у кулак плетивом. – Я розриваю вашу угоду волею королеви тіньового світу! – Я змела павука тіньовою павутиною і затягнула кінці свого плетива, зв’язуючи їх у вузол. – Цей пряжник звинувачується у вбивстві людей, що ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ законами тіньового світу. Відповідно, він отримає покарання, як і належить тіньовику.
- Ти… ти…
Я подивилася на радника, що не зміг вимовити і слова. Він розгублено дивився то на мене, то на павука, що тихо сидів у своїй тіньовій клітці.
Обережно заховала плетиво до картонної коробки. Тінь павутини зникла в тіньовому переломі від коробки.
- Тінь! – покликала, спостерігаючи за радником
Відчула, як моя Тінь вгадала мою задумку і стала чіткою за моєю спиною.
- Я слухаю, моя королево. – Почула над своєю головою її тріскучий голос.
- Подбай про нашого в’язня, доки ми не повернемося додому.
- Добре, моя королево.
Я бачила, як на стіні з’явилася тінь моєї павучихи і поглинула тінь від коробки. Картонка зникла і з моїх рук…
- Як? Ти! – радника почало трясти чи то від злості, чи то від страху. – Що ти зробила?!
- Я розірвала вашу угоду. – Я говорила спокійно. Давити на нього своєю силою вже не мало сенсу. Без павука він не посміє на мене напасти.
- Як?! Я…
- Тебе я теж покараю. – Я посміхнулася і випустила свою силу. – Ти більше не зможеш контактувати з тіньовим світом. – Мій голос, як і повітря навколо, дрібно затремтів. – Ніколи. Для тебе відсьогодні він закритий. На ранок ти нічого не пам’ятатимеш. В пам’яті лишиться лише те, що ти коїв прикриваючись тіньовим світом. Ти визнаєш свою провину і отримаєш покарання. Це зрозуміло?
Радник безвільно захитав головою, погоджуючись.
- Добре. А тепер – СПИ.
Лише коли голова радника відкинулася на спинку крісла і кімнату наповнило хропіння, я змогла видихнути і перестати використовувати свій вплив на його свідомість.
В голові гуло. В очах все наполегливіше почали з’являтися різнобарвні плями.
«Мирославо, ти витратила багато сил…»
«Знаю, Тінь. Я відчуваю страшенну втому. Але лишилася ще одна справа…»
- Ну то що? – Я обвела поглядом жахіття, що до сих пір не наважувалися порушити мого наказу і покинути кімнату. – Є бажаючі повернутися до домівки? Я зараз відкрию вам прохід рівно на одну хвилину. Хто бажає повернутися – ласкаво прошу. Але покваптеся!
Сказати легко, але як зробити? Знову ігри зі світлом і тінню?
Я швидко знайшла глибоку і густу пляму тіньового перетину. Лишилося її відкрити, а потім закрити. І другий пункт мого плану був найголовнішим.
Вирішила не думати, а довіритися інтуїції і своєму тілу. Може королева знає більше мого? Треба з нею буде краще познайомитися. Цікаво, яке жахіття вона з себе представляє?
Доки думала, мої руки впевнено розтягли тіньову пляму. Десь далеко, в самому центрі, засвітилися вогні далекого міста. Нічого дивного. Але не варто розслаблятися і гаяти час.
- Хутко в прохід! – веліла я жахіттям.
Добре, що довго вмовляти не довелося. Вони, наче чорні стрічки, почали всмоктуватися в отвір. Відчуття не з приємних. Через деякий час я відчула, як починають терпнути руки. Кінчики пальців стали холодними, а нігті посиніли. Здається сили закінчуються. Але без паніки.
- Закриваю прохід. – Попередила тих, хто ще лишався, і почала стягувати кінці плями.
«Павутина…»
Точно! Потрібна павутина. Добре, що тепер ношу з собою свою пряжу та гачок. Світла вдосталь. Тіні є. Зараз буде павутина.
За кілька хвилин я дивилася на рівний слід від павутини на місці перетину. Встигла!
«Люди в будинку живі?»
«Так, але ненадовго…»
«Гаразд, вже йдемо звідси. Тінь, ти як?»
«Я зможу дійти до квартири. Але без тіньових перетинів…»
«Тоді використовуємо павуків Бориса»
«Слухаюсь…»
«Передай Бориса і Аліну одному із павуків»
«Вже…»
«Повертайся до каблучки!»
Тінь схилила голову в поклоні. Потім, я побачила, як тонка чорна стрічка ковзнула до каблучки. На пальці з’явився павук. Червоні очі блимнули і потухли.
Я подивилася на непритомного старшого носія. Його павук був занепокоєний, але не наважувався вести себе загрозливо. Цей договір був добровільним. Тож, я тут не можу вмішуватися. Що ж, далі все залежатиме від цього чоловіка. Виправиться чи ні. А знайти його я завжди встигну…
- Хто з вас вільний? – Я подивилася на павуків Бориса.
Один з них підійшов до мене. Вперше буду переміщуватися іншим павуком. Але, обирати зараз не було з чого. Тому я підійшла до Марини і підхопила її під руки.
- Допоможеш?
Павук нерішуче підійшов ближче.
- Вона не вчинить нікому зла. Я за цим прослідкую. Обіцяю. Давай, забирай нас. І всі повертаємося додому. Тримайтеся тіні.
Я відчула, як мене поглинула прохолода павучої тіні. Відчуття були незвичні. А коли відчула поштовхи від павучих стрибків, подякувала всім силам, які тільки знала, за те, що мені дісталася саме Тінь.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше