Розділ 2.

***

Багато часу минуло з того дня. Стара мати Світани померла. То образа на рідних її до царства спокою не відпускала, відібрала в неї мову. Та коли дочка заштопала мамину хустину, мова повернулась, і зі словами полегкості зникла образа, а світлі сльози вдячної доньки стелили їй легкий останній шлях.

Поховавши матір, Світана продала свій шматок землі й напіврозвалений будиночок і переїхала в Данарін, молоде, та вже галасливе місто, до якого вело багато торгових шляхів.

Там вона теж була самотня, хоч і серед людей, – ні до кого не горнулось її серце. А чоловіки, з якими Світана ділила ночі, так і йшли чужими людьми, щоб ніколи не повернутися.

Заробляла собі на життя майстриня тим, що лагодила одяг, і ніхто насправді не знав, чому так нелегко потім розлучатися з речами, які побували в її руках. Світана лікувала хвороби тіла й ті, на які душа слабує, відвертала нещастя, раділа, вишиваючи візерунок щастя невидимою ниткою голки, гострішої за проміння. Бо знала, коли розбігаються людські шляхи на багато доріжок, і що не всі стежечки ведуть у добро.

Так би вона і прожила незаможно, самотньо, та по-своєму щасливо, якби не завітав до неї вночі подорожній.

Майстриня не спала. Все роздивлялася, як би скласти мереживо на сукні панночки. Не хотіла вона для цієї зверхньої гордячки користуватися чарівною голкою. Бо яке інше майбутнє може бути в тої, хто від народження людей зневажає?

Постукали тихо, але з надією. Господиня відчинила.

– Впустиш?.. – чоловік переступив поріг і впав у передпокої, втративши свідомість.

Чорний одяг був просякнутий кров’ю. Темною кров’ю, як того дня...

Швидко зачинивши двері, Світана спробувала йому допомогти. Поранений опритомнів і, спираючись на господиню, дійшов до кімнати, де прихилився до стіни і знову з’їхав на підлогу.

Він помирав. Під сорочкою, яку вона стягла, відкрилися три страшні рани. Як він узагалі зміг дістатися сюди?!

Налякана Світана спробувала зупинити кровотечу, та марно. Чоловік знепритомнів. До сполотнілого обличчя прилипло темне волосся, губи побіліли, у чорних очах хлюпала порожнеча смерті, котру він уже бачив перед собою.

Світана підхопилась. Серце калатало болем – тільки на слово цього незнайомця воно відгукнулось.

Тремтячи від страху, майстриня побігла за своєю чарівною голкою. Схопила порізану ножем убивці сорочку.

Задзвеніло у вухах і перейняло болем: «Не можна! Не його! На ньому кров невинних людей! Він заслужив таку смерть!»

– Ні! – крикнула Світана, яка вперше закохалась. – Не віддам! Не віддам його!

І вколола голкою палець. Гострий біль аж до серця дістав, та, закусивши губу, вона стерпіла. Вперше шила майстриня своєю кров’ю, зшиваючи розірвану нитку життя.

З останніх сил стуливши краї останньої розпірки, вона поцілувала скривавлену руку чоловіка, на чиї щоки повертався рум’янець життя.

Так вони і заснули, майже в обіймах. А прокинувся чоловік від того, що несвідомо пестить біляве волосся вродливої господині.

Поранений вижив і теж, на диво, закохався у рятівницю. Не з вдячності, а по-справжньому. Незабаром вони побралися, тільки дітей у них поки не було. Не розповідав він про себе, сказав лише, що звуть його Крилачем і приїхав він здалеку.

Жили закохані душа в душу. Бо насправді тепер у них була одна душа, як простягнена нитка, майже прозора, та все ж кривава. Щасливі були, за взаємною безмовною згодою не згадуючи події тієї страшної ночі.

Лише одного разу побачила Світана, зарано повернувшись додому, як сидить чоловік обличчям до вогню і тримає в руках маленький портрет.

Її поява налякала його. Та майже одразу чоловік сприйняв це як знак.

– Це мій ворог, – сказав Крилач, показуючи портрет, намальований на зрізі дерева. – То він наказав мене вбити.

– Та це ж ти! – здивувалася Світана, боязко беручи портрет, на якому було зображено чоловіка в повен зріст.

– Ні, це Золтан. Він старший за мене на рік. Я й сам мріяв позбутися брата, поки не зустрів тебе. Присядь, кохана, ти маєш про мене дещо знати. Треба було сказати раніше, та я боявся, що ти від мене відвернешся.

Дружина вірила своєму чоловікові, тож сіла в крісло, а він залишився стояти біля каміна.

– Ти ніколи не питала, звідки я і хто мої батьки, – почав Крилач, дивлячись у вогонь. – Мої батько й мати, мій брат, мої пращури, та й я сам, були чаклунами. Ми родом із Ірнану, це далеко, за морем.

Він не озирнувся, але й Світана не підняла очей, дивлячись на портрет. Дивувалася, наскільки зображений на ньому подібний до того, кого вона зустріла, та зовсім не схожий на Крилача зараз, коли його погляд загубився в язиках полум’я.

– Багато лиха накоїв мій рід, бо прагнув влади і багатства. Та майже все з того забуте, бо люди зараз найчастіше починають бачити світ справжнім, лише стоячи перед обличчям смерті. Вони розповідають те, чого не було, бо воно має захистити їх од справжнього. Для них цінне тільки те, що стає вигідним. А це не правильно... І я та мій брат вирішили довести людям, що є справжнім у цьому світі. А справжнім є біль, справжня кров, справжні страждання...