Павутинки тонка нитка

Розділ 5.

***

 

Знову Світана плакала і непритомніла від безсилля та горя.

Вона покинула будинок, де була щаслива, і місто, яке все ж дало їй прихисток. Ішла пішки, куди очі дивляться, і невдовзі Данарін лишився за пагорбами.

А очі жінки нікуди не дивилися, бо спорожніла її душа, розлучена з коханим.

Добрі люди перестріли Світану при дорозі, посадили на воза і відвезли в рідне село, назву якого жінка постійно повторювала.

Мов уві сні, добрела Світана до того місця, де раніше стояла її рідна хата, а тепер усе поросло бур’яном – не прийняла земля нових господарів. А потім пішла, спотикаючись, у ліс, по пожухлій траві і м’якій глиці, що бажали стати її найм’якішою постіллю.

Світана лягла на глицю, притулилася щокою до землі, попросила захисту і заснула.

 

Сонячне світло гойдалося на віях, засилаючи в очі найтонші промінчики. Світана звелася, спираючись на руку.

Та сама галявина, де колись квітнув будяк у людський зріст. Але зараз тут панує осінь, і тільки жовті й фіолетові квіточки деінде стеляться землею.

Хранителька Лісу схилилася над нею, допомогла підвестися. Вбрання чарівного створіння не змінилося, лише додалося осінніх кольорів – жовтих, коричневих, брунатних.

– Я просила тебе не втручатись у те, чого не можна змінювати, – тихо мовила Хранителька. – Чому ти не послухалась?

Світана відповіла, не дивлячись на неї: не могла витримати погляд лагідних очей незвичайної барви.

– Я кохала Крилача... Ми були щасливі. Хіба не варто було спробувати? – пахощі від сухих трав лікували, загоюючи і найглибші рани. – Я відібрала його у смерті. Зв’язала нас тонесенькою павутинкою спільної долі. Та голка зламалась, і зв’язок розірвався. Тільки моя половинка павутинки теліпається на вітрі, – раптом надія спалахнула у ще не пригаслих людських очах. – Скажи, він живий?

– Живий, – неохоче відповіла Хранителька. – Живий, доки ти жива. Але дороги туди, де він зараз, людина не здолає. Він у полоні власних чарів, і це найстрашніше, що може трапитись із чародієм.

Замислена Хранителька відійшла на кілька кроків, наче між нею і людиною тепер була непроникна стіна.

– Їхній рід завдав і людям, і таким, як я, море страждань. В Ірнані загинули тисячі людей, і поки вони обоє були живі, на Данарін чекала та сама доля. Влада – це квітка, яка розквітає на крові й гострими отруйними шпичками ранить кожного, хто спробує її зламати. З пролитої крові народжуються нові страшні квіти, які комусь іншому судилося спробувати знищити.

Іноді мені здається, що ця історія приречена на повторення, доки сходить сонце. Ось тільки люди постійно забувають про це і не роблять висновків. І навряд чи можна перемогти зло, згодом не зайнявши його місце. Можливо, для твого коханого те, що з ним сталося, і на краще... Він зламав клятву, замірився на рідну кров... Тільки це вже не твоя доля, Світано. Не твоя доля...

Хранителька сумно усміхнулася, пригадуючи щось своє.

– Ти зробила багато добра людям, тому я подарую тобі спокій і нове життя. Ти станеш деревом, і вітер пеститиме твоє листя, а взимку тобі снитимуться казкові сни. Ти станеш птахом чи звіром, і знову дбатимеш про родину, але тепер уже і про власних дітей. Вибирай, я дам тобі час.

Світана замислилася.

Спокій... Так, вона прагнула спокою. Але тепер... Після всього, що вона почула...

– Чи можу я дещо попросити? – запитала вона.

– Залежить від того, що ти попросиш, – хоча Хранителька і так знала, яким буде прохання.

– Якщо моя павутинка... – Світана затнулася. – Половинка моєї павутинки... ще є... То і його, певно, теж є. Чи можливо їх поєднати?

Тепер не лише очі, а й вона вся світилася надією. Хранителька мовчала.

– Красно дякую, та я не хочу стати птахом, звіром чи деревом, – швидко заговорила Світана. – Я хочу залишитись людиною. Я кохаю Крилача! І хочу бути лише з ним! Хоч би де він був і хоч би що скоїв! Він – моє життя і моя доля! Він – моє серце і моє єство! Без нього немає мене... І він кохає мене так само сильно! Я впевнена в цьому!

Світана знесилено замовкла. У вухах знову лунали останні слова Крилача про попіл і кохання.

– Навіть я не владна привести тебе до твого коханого, – щиро відповіла Хранителька. – Як же ти його відшукаєш?

– Я шукатиму! Допоки не знайду чи не помру...

– Якщо кохаєш усім серцем, не помреш, доки шукаєш, – але тепер перед будяковими очима не було перехрестя: прямий шлях людської долі відкрився Хранительці. – Якщо твоє життя – уривок павутинки, що ж... Павутиння сплітають павуки. Попросиш їх тобі допомогти, а я поговорю з вітром.

Голос Хранительки лунав переливчасто, та мова була чужою, що сама є чарами. І кожне слово відлунювалося у дзвінкому повітрі, сповненому золотих сонячних відблисків.

Світана схилилась до трави, простягнула руку – маленький павучок виліз їй на палець. Дмухнув вітер, і павутинка з його господарем полетіла в далечінь над лісом.

Жінка з будяковими очима зосталася на галявині сама.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше