Павутиння

Герцог

Герцога запросили на аудієнцію. Відлуння його кроків розливалось у темному коридорі. “Величні титани, тут майже, як у склепі: пилюка, сирість і.., - зачепившись за його мантію відірвався шматок павутиння. - І це… Король все далі від народу… Можливо, це на краще, адже вирішальний день наближається. Хай ніхто не вірить, та я упевнений, що природа візьме своє цього разу. Король не встигне". Шкірою пробігли мурахи. Герцог ненавидів сирість, ненавидів комах, і холод, і шлях до нинішніх королівських палат, де його правитель чекав і ховався, намагався всіма можливими способами обдурити вендіго і продовжити свій вік. "Скільки йому? Років вісімсот? Дев'ятсот? Коли батько став його радником, той уже був сивий і немічний. Що ж від нього залишилося зараз? Як давно він не давав мені аудієнцій? Хм, зо два роки. Все скидав на втому, численні хвороби і, звісно, тому що думає ніби я веду справи так, як мені наказано. Навіщо ж сьогодні я тут..?” Слухаючи відлуння своїх кроків, у нескінченному брудному тоннелі, герцог намагався здогадатися про що буде йти мова. Це розважало його, бо зазвичай він усе вгадував. 

Вартовий два рази стукнув древком алебарди об промозглу кам'яну підлогу і голосно заявив:

- Його світлість Перший Радник Його Королівської Величності пан герцог Мирай!

Важкі, товстелезні двері поволі, зі скрипом відчинились. Їх тягли невеличкі, ала дужі коні по двое з кожної сторони. Герцог ступив у погано освітленну залу. Повітря тут було холодне, проте, на диво, не було сирості. Мирай йшов, ступаючи червоною доріжкою, на якій виткана історія Пріорії. Он Першоматір із золотими закрученими на потилиці рогами, кінчики яких виступають так, ніби це коштовна прикраса. Он щасливий народ, за життя якого Першоматір поклала своє:

І стався вибух. 

І титанія схилилась під велетенським уламком.

І підійшли інші титани, аби прибрати його та вилікувати рани, що він наніс.

Та дрібні люди Пріорії, що збудували домівки на тому камені, вийшли до титанів,

І впали навколішки. 

І попросили вони захисту, спокою і прихильності. 

І розчулили титанію пріорьські молитви. 

І забажала вона покласти своє життя аби вберегти їхні. 

І титани виконали її волю. 

І нарекли Першоматір’ю - богинею для Пріорії.

І  наказали кожному жителю уламку, від нині живущих до поколінь ненароджених, берегти її пам’ять та бути вдячними за життя, що вона віддала, і які подарувала…

 А он церемонія першого жертвування в ім'я її ласки, он перший король Пріорьський, який об’єднав народи з цієї сторони Голок і вигнав з території Корони тих, хто не бажав жити за його законами. Герцог, пригадуючи всі ці легенди, незчувся, як дійшов до вишитих образів правління нинішнього короля. Він йшов по ньому довгенько, аж поки не підступив до трону. 

- Ваша Величносте, - присівши у реверансі і розкривши руки долонями вперед, як того вимагає проформа, він виказав честь своему володарю. - Ви посилали за мною?

Купа ганчір’я на троні заворушилася. Почулося важке, натужне дихання. Король був старий і покручений хворобою, він ледве встав, щоб подивився на Мирая своїм звичним і колись гострим поглядом вицвілих, затьмарених очей.

- Пташечки донесли... що з лісів йдуть потвори. Що ти з цим робиш? - кожне слово давалося королю важко. Йому не вистачало повітря аби без зупинок сказати ці дві короткі фрази, проте в цьому голосі не було слабкості. Король не впав духом, не змирився з очевидною істинною, та все ж боявся, що Смерть пожере його раніше, ніж він зможе звернутися за черговим благословенням.

- Білий плащ вже скоро буде на кордоні з Короною, Ваша Величносте. Ми не пустими вендіго на територію королівства.

- Вони все чують, еге ж..? Тварюки відчули своїм огидним рилом сморід... мого немічного тіла чи, може, душі..? Вони підуть з усіх лісів цього разу. Вони не відступлять...

- Ваша Величносте, усе під контролем…

- Мовчи! Кх-кх...Ти сам чуєш цей сморід... Сморід смерті... Він... Він переслідує мене кілька віків. Її гончаки... Кх-кх.. Вони відчули його і йдуть по мене. І цього разу вони полюватимуть ще й на Принцессу... Кх-кх. Так. Кх!  Я знаю... Відчуваю це. Ти... Ти мусиш зробити все, щоб не віддати її. Вона потрібна мені!

- Так, Ваша Величносте.

Король жестом відіслав радника. Купа лахміття осіла, і висохлого, немічного старого у ній легко можна було не помітити. Герцога провели до виходу тим самим гидким коридором. 

Стояв пекучий день, на вулицях майже нікого не було. Рідкісні перехожі, закутані у світлі матерії так, щоб  було видно лише маленький шматок дороги, на який вони ступають, не звертали уваги на герцога. Не вклонялись, навіть не уповільнювали ходу, коли він мав намір перейти їм дорогу. Ніколи в такий час ніхто з численних жителів палацу не спускався у місто. Герцог користувався цією традицією, щоб лишатись непоміченим, бо навіть ті прехожі, хто у малі прорізі на каптурі, що покривав голову аж до шиї, бачив його, не зупинявся. Всі хто в цю пору чомусь був на вулиці поспішали, кутались в каптури, захищаючись від палючого сонця, сухого вітру і голок, які він приносив з-за гір. Вдихнути пилючні голки означало півроку важко хворіти на сухоти. Та герцох йшов не покриваючи голови. Він ніс себе гордо і розмірено, йшов так, ніби пересувався прохолодними кам’яними коридорами замку. Його сіра, покрита численними татуюваннями шкіра не відчувала спеки, не червоніла. Він не переймався і через голки. Він бував за горами, які й прозвали на честь тих дивних рослин, насіння яких розповсюджує страшну хворобу. Та поїздка була його першим і найбільшим фіаско, так казав його батько, який передавав йому справи, та сам він, тоді ще юний герцог, так не вважав. Тоді мешканці гірських прерій розкрили йому секрет, який дозволяє вільно дихати, наповненим сухотними голками повітрям. Він дозволив їм себе модифікувати, і хоч то і був величезний ризик, довів прерійським горянам, що він один з них. Тодішній радник короля, не оцінив здобутків сина. Та незабаром стало очевидно, що зиск з тієї поїздки все ж таки був. Герцог був єдиним, хто без перешкод у будь-який час міг пересуватися сухотними преріями. Це дало йому змогу добре вивчити цей непокірний і войовничий народ. Відділені високим хребтом скамянілих дерев-велетнів племена прерійських горяни фактично жили у пустелі, засіяній отруйними рослинами. Колись туди відсилали приречених: непокірних владі, злодіїв, зрадників та смертників. Сухотні прерії вижигали людину, пожирали її. Ніхто ніколи не знав, як там організувалась спільнота. Як вижили ті, хто об'єднався у племена? Раптом під ногами щось тріснуло. Це павучий кіготь однієї з ткачинь. Яка гидота. І чому вони не прибирають своє подвір’я? 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше