8 частина

                             8   частина
Вранці Анжеліка прокинулася від дзвінкого сміху сина, який залетів в спальню і заскочив з розгону на ліжко.  Вона обняла Женю і пригорнула до себе.
    Сонячний промінчик ковзнув по його обличчю, і Анжеліка помітила, що син стає дуже схожим на Матвія. Цього вона боялася найбільше. Боялася, що Матвій дізнавшись про сина, ніколи не пробачить їй того, що вона приховала правду від нього. А ще боялася, що Ілля знищить Матвія і не віддасть йому сина, а також  не відпустить її.
   Женя, полежавши трішки в її теплому ліжку, занудьгував і  побіг до своєї кімнати, де на нього чекала няня. А Анжеліка ще декілька хвилин поніжилася в постілі, мріючи про коханого і уявляючи себе в його ніжних обіймах.
   А потім, як завжди, вийшла на ранкову пробіжку. Кожного ранку, в будь- яку погоду і в будь-яку пору року вона займалася бігом. Це був такий собі ритуал, якого вона намагалася завжди дотримуватися, незважаючи ні на що. Він був частинкою її маленького світу, який вона намагалася зберегти.
   Ось і цього ранку вона бігла звичним маршрутом, який пролягав  їхньою вулицею і переходив в розкішний старий парк з затишними алеями та біговими доріжками. Щодня рухаючись цим маршрутом, вона звертала увагу на сусідній особняк, в якому ніхто не жив останні роки. 
   Цей будинок дуже подобався Анжеліці ще з дитинства, з тих часів, коли в ньому жили сусіди і було завжди гамірно. Вона завжди мріяла, що купить його і буде в ньому жити. Потім про це вони мріяли удвох в Матвієм. Мріяли, що одружуться, будуть працювати, зароблять грошей і куплять собі цей будинок.
    Але пройшли роки і будинок стояв порожній. Зараз у неї були гроші, але вона не могла його купити... Та й Ілля її нізащо не відпустить з своєї клітки. Тож цей особняк залишався будинком її мрії.
   Кожного ранку вона зупинялася перед його парканом і, дивлячись на великі вікна, уявляла як вона, Женя і Матвій щасливо живуть в ньому.
    Ось і сьогодні, порівнявшись з заповітним будинком, вона зупинилася, щоб помріяти і вражено зойкнула. Ворота маєтку були відчинені навстіж і вона побачила, що біля ганку стоїть вантажне авто і вантажники розвантажують меблі.
-Що це? - прошепотіла Анжеліка, ледве переводячи подих.- Що це?!!  Невже мій будинок хтось купив?!!- розчаровано прошепотіла вона. 
   Декілька хвилин вона стояла, боячись поворухнутися, а потім наважилася зайти у розчинені ворота і повільно попрямувала доріжкою, викладеною сірою тротуарною плиткою до ганку. Йшла, зачаровано торкаючись тендітними пальчиками до витких троянд, які росли по обидва боки доріжки і уявляла, що це її будинок.
   Робітники, які розвантажували речі, не звертали на неї ніякої уваги, тож вона ризикнула зайти і в сам будинок. Нерішуче зупинилася на порозі і завмерла від захвату.
    Всередині  цей красень виявився ще гарнішим, ніж ззовні. В цьому будинку було все так, як подобалося їй - великі панорамні вікна до самісінької підлоги, багато сонця і простору. А ще в цьому домі відчувалася свобода і щастя.
-Господи, як добре було б, якби цей будинок був нашим з Матвієм. Ось я заходжу  в нього і прокидаюся...І ми  живемо тут разом з сином довго та щасливо...Ми, всі разом, і нас ніхто не розлучав...
-Доброго ранку, кохана!- почувся позаду неї знайомий чоловічий голос.
   Анжеліка рвучко оглянулася і побачила Матвія, який стояв на мармурових сходах.
-Ти? Що ти тут робиш?- вражено прошепотіла вона.
- Цей будинок тепер мій...З сьогоднішнього дня я буду тут жити...
-Шкода, що без мене...Моїй мрії, на жаль, не судилося здійснитися.
-Це твій вибір, Анжеліко,- Матвій підійшов до неї і взяв її за руку.
-Так, це правда...Але повір, мені дуже важко,- дівчина змахнула сльозу з довгих вій і міцно обняла Матвія, пригорнувшись до нього всім тілом.
-Ліко, я так скучив за тобою,- прошепотів той, ніжно цілуючи її.
-Я теж скучила...Але мені потрібно йти додому. Якщо Ілля дізнається про нас, він почне мститися тобі.
-До дідька! Я його не боюся!
-Але я боюся!- заплакала Анжеліка.
-Саме через цей страх ти і живеш з ним? Так?
-Матвію, я хочу, щоб ти пам'ятав, що мені потрібно бачити в твоїх очах кохання...Я хочу щоб у нас було одне життя на двох і я дуже хочу, щоб у нашої історії був щасливий кінець наперекір всьому і всім! Мені п'ять років сняться  кошмари, і я дуже хочу, щоб ти мене від  них звільнив, але, на жаль, є обставини, через які ми не можемо зараз бути разом...
-Зачекай, побудь зі мною ще хоч хвилинку,- Матвій тримав її за руку і не наважувався відпустити.
-В цьому домі все саме так, як я і уявляла в своїх мріях...Але на жаль...
-Не говори нічого...Цей дім чекатиме на тебе завжди...І я чекатиму, скільки буде потрібно.
-Мені потрібно вже йти,- прошепотіла Анжеліка і поспішила до виходу. Матвій пішов за нею.
-Анжеліко! Що ти тут робиш?!- раптом почувся гнівний голос Іллі. Анжеліка здригнулася і вражено зупинилася на ганку, дивлячись на розгніваного чоловіка, який швидкими кроками наближався до будинку.
   Зібравшись в офіс, Ілля заглянув до кімнати дружини і не знайшов її там. Він не на жарт злякався.
- Де Анжеліка? Вона вже поїхала в офіс?- поцікавився він у домогосподарки, спустившись на перший поверх.
-Ні, пані Анжеліка ще не повернулася з пробіжки.
   Ілля поглянув на годинник і запанікував ще дужче. Зазвичай дружина в такий час вже давно відпочивала після занять спортом. Він вискочив з маєтку і в паніці побіг шукати Анжеліку, злякавшись, що з нею трапилося щось погане. 
   Пробігаючи повз сусідній маєток, він побачив там авто Матвія, що було припарковане біля воріт. Передчуваючи недобре, він швидкими кроками зайшов у двір і поспішив до будинку.
-Отже, вся сім'я Зиміних завітала до мене з самого ранку. Вітаю, сусіди!- Матвій посміхнувся, намагаючись зберігати спокій.
- Здається,  я з'явився саме вчасно і побачив захоплюючу сцену із фільму. Як він називається? Начебто, "Кохання і смерть"? Так?
-Ілля, все зовсім не так, як ти подумав.  Просто я, як допитлива господиня, заглянула до нових сусідів в гості. Ходімо, не будемо Матвію Миколайовичу заважати, у нього багато справ.
   Ілля міцно схопив Анжеліку за руку:
-Я не прощаюся з вами, я ще завітаю до вас в гості іншим разом. Тож нехай цей дім радує вас. Але будьте обережним! Якщо колись вам спаде на думку отримати те, що вже належить мені, начувайтеся! Ніхто і ніщо вас не врятує! Я не пробачаю зради!-пригрозив він Матвію і потягнув Анжеліку за собою до воріт.
-Ілля, відпусти, мені дуже боляче!- прошепотіла та, намагаючись звільнити руку.
   Ілля, зціпивши зуби, мовчки тягнув її далі.
-Відпусти! Чуєш?- крізь сльози шепотіла вона.- Відпусти! Мені боляче!
-Ілля, відпусти її! Негайно!- крикнув Матвій, наближаючись до них.
   Анжеліка зробила застережливий знак рукою.
-Матвію, не треба! Не втручайся!
  Ілля відпустив її руку і нахилившись до неї, схопив за плечі.
-Я ніколи тебе не скривджу, тому що кохаю! Але запам'ятай одну річ - я довіряю своїй дружині! Вона мені ніколи не зрадить! Я не помиляюся?
-Так, не помиляєшся...
-П'ять років тому багата дівчинка захотіла нових вражень і закрутила голову злидарю, який в неї закохався...Твоє минуле життя з цим типом мені нецікаве, до тих пір, поки воно залишається минулим. Але не дай боже, він дізнається або здогадається про дитину! Тоді я без будь якого жалю знищу спочатку  всю його сім'ю, а потім і його самого.І ти знаєш, що це так і буде!
-Знаю...
-Чудово! І до речі, щоб більше ніяких сусідських візитів не було! Зрозуміло?
-Так!
-Я забороняю тобі виходити з дому і працювати в офісі теж!
-Я все зрозуміла...
-От і добре, ти ж у мене розумниця!- Ілля поцілував її в чоло.-Ходімо додому, янголе мій...
   Анжеліка, ковтаючи сльози, покірно пішла за чоловіком, залишивши розгубленого  Матвія на порозі свого нового будинку.
    Світлана Євгенівна та Анатолій Миколайович, які саме вирушали у справах, зустрілися з Анжелікою та зятем на порозі.
-Доброго ранку, діти! Де це ви були так рано?-  запитала Світлана Анатоліївна, з подивом поглядаючи на  розгублену доньку та сердитого зятя.
-Ми були в гостях у нових сусідів!- сердито буркнув Ілля, поспіхом пішов до будинку.
- Сусідній будинок купили? Хто?- поцікавилася мама у Анжеліки. Та розгублено поглянула на неї і промовила:
-Краще запитай про це у Іллі!
    І повільно пішла в свою кімнату, опустивши голову.
-Що це з нею?- здивувалася мама.- Анатолію, а ти не знаєш, хто купив сусідній будинок?
-Ні, не знаю...Але мабуть хтось солідніший за Іллю Зиміна,- тихо промовив Анатолій Миколайович, сідаючи за кермо свого авто. 
   Порівнявшись з сусіднім будинком і побачивши там робітників, які розвантажували меблі,  Світлана Євгенівна не витримала:
-Зупинись на хвилинку! Я хочу подивитися хто ж все-таки купив цей будинок!
   Вона підійшла до воріт і зіштовхнулася з Матвієм.
-Ти?!! -жінка вражено поглянула на нього.
-Доброго ранку, Світлано Євгенівно! Радий бачити Вас! Чим можу допомогти Вам?
-Так це ти купив цей будинок?
-Так, і дуже задоволений своєю покупкою.
-Попереджаю,  якщо ти зробив це лише для того, щоб нашкодити Анжеліці, то начувайся!
-Але ж ваша донька вийшла заміж з власної волі і власної згоди, отже моє сусідство ніяким чином не буде бентежити її спокій. Ви знаєте, я поспішаю, у мене ще багато справ, тож поговоримо іншим разом!
   Жінка швидкими кроками повернулася до авто, в якому на неї чекав чоловік. 
-Знаєш, хто купив цей будинок?- спантеличено промовила вона.
-Хто?
-Матвій Чорний!