Під крилом темряви

Глава 3. Людське і магічне

Глава 3. Людське і магічне

Жвава вулиця зустріла Гебріела безкінечним потоком автівок і виттям поліцейських сирен, що наштовхнуло його на думку перевірити ще один варіант. Поліцейський відділок дуже доречно був поруч. Протиснувшись між товстим копом і скляними дверима, Гебріел потрапив усередину. Люди у чорній уніформі посилено рухалися приміщенням, передаючи один одному якісь папери, відповідаючи на безкінечні телефонні дзвінки, приковуючи наручниками дрібних злодюжок і проституток, словом, займалися бурною діяльністю. 

У таких місцях Гебріел завжди почувався незручно. Він не мав проблем із законом завдяки своєму непересічному володінню вампірським гіпнозом, що постійно викликало заздрощі в інших, менш здібних побратимів, але зайвий раз стикатися з доблесними правоохоронцями якось не хотілося. Та якщо він вже вирішив з’ясувати про дитину все, що можна, вже потерпить кілька хвилин у відділку. 

Якась розфарбована дівиця нахабно й відверто посміхнулася Гебріелу, коли він підійшов до чергового. 

– Чим можу допомогти?

– Сержанте… Колбі. – Андервуд наблизився майже до самого обличчя чергового, зняв і поклав трубку телефона, що так невчасно задзвонив. – До вас не надходили заяви про зникнення новонародженої дитини – дівчинки на ім’я Ліліан?

– Хвилинку… Зараз подивлюся, – дещо загальмовано відізвався полісмен.

Перевірка зведень за останню добу зайняла хвилин десять, удвічі довше тривав дзвінок до головного управління, і весь цей час Гебріел нервово крутив між пальцями ручку й з обережністю спостерігав за іншими копами. Нарешті сержант повідомив, що ніхто не заявляв щодо зникнення дитини з таким ім’ям. З досади вампір зламав крихкий пластмасовий предмет і поквапився забратися, попередньо примусивши копа все забути. Залишилася остання зачіпка.

Шлях до університету не зайняв багато часу, й очікування закінчення занять Андервуд вирішив провести у тіні дерев на площі Вашингтона. Та, кого він чекав, полюбляла після лекцій гуляти біля фонтана, тому тут він її не пропустить. Гебріел сперся на дерево й спостерігав за нечисленними перехожими. Перемінна квітнева погода не спонукала до прогулянок, але безсмертну істоту не хвилювали такі дрібниці. Чорної шкіряної куртки із заклепками й масивною блискавкою вистачало, щоб захиститися як від свіжого весняного вітерця, так і від снігу, якщо той зараз надумає випасти. Вампіри майже не відчувають холоду, що, безперечно, полегшує існування. 

Одного разу Гебріелу довелося побувати на Алясці, куди затягнула його чергова Ліліан. Маленька наївна простачка. Їй було далеко за тридцять, коли вони зустрілися. Самотня, закомплексована через непримітну зовнішність, вона без усякого примусу закохалася у нього й повірила, що почуття взаємне. Дозволяла пити себе, жадібно зазираючи в його червоні під час харчування очі й сподіваючись, що колись вона буде вічно разом із коханим. Аж надто нагадувала Гебріелу самого себе у тих проклятих стосунках з Каміллою. Щоб закріпити зв’язок, Ліліан повезла його знайомитися з ріднею в Анкорідж. Коли він на повну розважався, катаючись на лижах з її більш симпатичною і молодшою сестрою, покірно чекала на базі, а потім, змерзла до кісток, тулилася до любимого вампіра і дивувалася, чому йому не холодно. 

Гебріел витратив рівно два тижні у шістдесят восьмому на ці стосунки. Вивчив усіх родичів товстощокої й некрасивої Ліліан, прочесав усі околиці Анкоріджа, поспілкувався з усіма п’яницями і завсідниками місцевих барів, але так і не знайшов жодних згадок про Каміллу. Черговий слід виявився хибним, вірніше, неправильною була ця Ліліан. Засмучений невдачею, Гебріел вирядив до праотців усю сімейку прямо на очах у невдалого “вічного кохання”. Вона мовчки плакала, й на секунду йому навіть стало шкода її, але наступної – пухка шия глухо хруснула. Взимку у горах легко загубитися чи потрапити під лавину, інколи пропадали цілі групи туристів, і зникнення однієї родини не стало чимось незвичайним.

Різкий подих вітру доніс бризки води з фонтана. Гебріел недбало витер щоку і озирнувся. Копиця рудих фарбованих кучерів з’явилася на вході у сквер. Нарешті. Проминувши арку, дівчина вирушила у протилежний від вампіра бік. Він легко наздогнав її і порівнявся. З несподіванки індіанська красуня впустила книги, які тримала в оберемку, й застигла у страху.

– Мейеро, мудре сонце мое, – променисто посміхнувся Гебріел, обіймаючи міцною рукою затягнуту у джинси талію дівчини з племені онондага.

За його людського минулого у рідному поселенні, що згодом стало Вільямсбургом, ходив поголос, що представники цього племені мають справу з нечистими духами, з чорною магією, насилаючи на працелюбних колоністів усілякі пошесті, як-от черв’яки на тютюновому листі. Тоді Гебріел не вірив у цю маячню, доки сам не став надприродною істотою. А потім, згадуючи дикі чутки й всіма можливими і неможливими способами намагаючись знайти свою втікачу, звернувся і до індіанських чаклунів. Не дуже вони тоді допомогли йому, але відтоді Андервуд намагався підтримувати нейтрально-дружні зв’язки з тими, хто міг колись стати дуже корисним.

Дівчина вивільнилася й нахилилася, щоб підняти підручники. Образа так і прозирала у всій її поставі.

– Що ти тут робиш? – роздратовано спитала вона. – Ти кинув мене, зник без будь-яких пояснень.

– Я скучив за своєю маленькою шаманкою, – зашепотів вампір на саме вухо. – Ну ж бо, не сердься, я повернувся.

Насупивши брови й випнувши губи, Мейера грізно дивилася на усміхненого чоловіка, а потім, не витримавши, зробила крок уперед і притислася, придавлюючи між тілами підручники.

– Ти нахабний й безсоромний і чудово знаєш, що я не можу на тебе сердитися, коли ти так дивишся.

Він підняв її голову і пристрасно поцілував. Дівчина застогнала, посунулася ближче й знову впустила книжки. Пролунав обопільний сміх, напруга минула.

– Тут є одна відлюдна місцинка у парку, ходімо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше