Глава 5. Передмістя і запрошення

Глава 5. Передмістя і запрошення

Дні, тижні, місяці пронеслися суцільним потоком. У цьому безкінечному калейдоскопі окремими епізодами врізалися у пам’ять лише найбільш значимі моменти. Десь навколо йшли своєю чергою чужі долі, але тут, у центрі окремої квартири на Мангеттені, маленьке життя кипіло, підкорюючи собі гордість, байдужість та пробуджуючи слабкі паростки зовсім інших почуттів.

Чи то місіc Піг дійсно злякалася, чи то зрозуміла, що з дивним татусем лихі жарти, але вона більше не залишала його самого з дитиною так надовго. Чи то Гебріел пройнявся нелегкою долею няньки, чи ще з якоїсь невідомої самому причини, але й він тепер пропадав значно рідше, все частіше залишаючись і допомагаючи приглядати за манюнею. З обопільної згоди з Дороті він більше не купав дівчинку й не міняв підгузки, але доволі охоче возився з нею, дивуючись сам собі. Вчити сидіти, повзати, а потім і стояти, годувати з ложечки й займатися фізичними вправами приносило йому своєрідне збочене задоволення. Спільне існування тендітної слабкості й неймовірної сили одночасно піднімало з глибин чорної душі гарячі хвилі, що, немов лава, підігрівали розжареною масою вічну мерзлоту.

Якось манюня переплутала день і ніч: удень спала, а вночі гуляла, вимагаючи до себе підвищеної уваги. Без колишнього роздратування вампір заступав у темний час доби няньку й розважав дівчинку. Тій подобалося слухати його бархатистий баритон, й тоді він читав вголос “Тенгвулдські історії”, а часом і “Багряну літеру” Готорна, а Лілі засинала під ранок.

Траплялися моменти, коли тільки Гебріел міг заспокоїти капризулю. Коли у неї різалися зубки і підвищувалася температура, вона затихала лише на його руках, притискаючись до прохолодного вампірського тіла.

Він любив, коли вона сміялася, а не плакала, і сам з нею веселився, як маленький. За його участю процес приймання їжі щоразу перетворювався на кумедну гру, у результаті якої вампір те й робив, що ухилявся від літаючих у його бік снарядів з каші, пюре чи овочів.

Манюні не виповнилося ще й року, коли Гебріел намагався навчити її вимовляти його ім’я. 

– Скажи "Геб-рі-ел", – старанно промовляючи звуки й силячись утриматися від невільної усмішки, просив Андервуд, натомість отримував ложку каші у чоло і заливчастий дитячий сміх.

– Ах ти негідниця, зараз примушу тебе з’їсти другу порцію, виростеш товста й погана, і тебе не любитимуть хлопці.

– Ви так зовсім розбалуєте дівчинку, – повчально мовила місіс Піг, спостерігаючи за розгардіяшем, улаштованим на кухні. 

Але попри явні пустощі, Гебріел з дитиною не сюсюкався й обходився більше по-чоловічому, серйозним тоном провадячи дорослі розмови. Дороті, яка щиро прив’язалася до дівчинки й вважала, що має право робити зауваження, не схвалювала такий підхід. По закінченню особливо буркотливого періоду була змушена мовчки піджимати губи: її нескінченна балаканина так дратувала Гебріела, що він навіяв їй заткнутися і відкривати рота тільки у випадку питання життя й смерті.

Перші кроки крихітка Ліліан зробила прямо в обійми вампіра, а коли падала – він її підхоплював. Перше сказане нею слово було доволі скороченим варіантом його імені. Він грав з нею у хованки на вампірській швидкості, а вона заливалася сміхом, коли раптово він опинявся за спиною або збоку, або на шафі під стелею. Вона любила, коли він підкидав її у повітря й ловив. Вони разом дивилися “Тома й Джеррі” та їли пластівці, разом купували іграшки і вбрання для маленької модниці. А одного разу, доки він спав, трирічна дівиця відрізала собі одну косичку й приклеїла йому на лоба суперклеєм. 

Коли дівчинка підросла, Гебріел вирішив, що дитині потрібно більше місця для розвитку, й винайняв невеликий будинок у передмісті. На жаль, беззмінна нянька місіс Піг за минулі роки сильно здала, й з нею довелося попрощатися. Ліліан не хотіла розлучатися й дуже плакала, але вже наступного дня, розставивши улюблених ляльок у новій дитячій кімнаті на другому поверсі, безтурботно грала й коли-не-коли згадувала про милу Дотті, яка замінила їй маму. Саме вона єдиний раз говорила з дівчинкою про маму, бо Гебріел завжди уникав таких розмов.

У вирі минулих літ вампір не завдавав собі клопоту замислитися, яке місце посіла в його житті маленька вертуха. Так, він не був ідеальним батьком: часто пропадав на кілька днів, не ходив з нею на прогулянки, не водив у садочок – але все-таки був єдиною близькою людиною, хоча й не мав особливих родинних почуттів. Та, певна річ, щось дівчинка для нього значила, і це “щось” – безперечно більше, ніж просто надія знайти Каміллу. Більше двох століть Гебріел існував один, ніколи ні за кого не був відповідальним, і піклування про маленьку істоту, яка цілком і повністю залежала від нього, наклало свій відбиток. Довірливі дитячі оченята упокорювали на певний час монстра, що жив усередині, навіть без його відома. Він не припинив полювати, не припинив убивати людей, але виконував звичні речі без колишнього ентузіазму. Його життя перевернулося, хоч як би він не намагався заперечувати очевидне.

***

Наполегливий дзвінок рознісся гулкою луною по будинку.

– Я відчиню! – крикнула Ліліан, кидаючи ложку в недоїдений сніданок із пластівців з молоком, і понеслася до дверей.

Гебріел мовчки провів її поглядом і без поспіху рушив слідом, не випускаючи з рук філіжанку кави. На порозі стояла миловидна жінка у кремовій літній сукні й тримала загорнутий у фольгу прямокутний предмет. Вона нервово посміхалася, постійно поправляючи темний чубчик, що падав їй на очі, а з-за спини її стирчала чиясь світла маківка.

– Привіт, я Тайра Селтон, ваша сусідка напроти. Ласкаво просимо у наш район. 

Вона простягнула чоловіку предмет, що виявився пирогом.

– Як мило, – Гебріел вигнув губи в ущипливій посмішці. 

– У мого сина день народження у суботу, приходьте, він буде радий вас бачити. Так, Енді? – жінка підштовхнула хлопчика років шести уперед.