Глава 7. Правда і здогадка

Глава 7. Правда і здогадка

Усе було не так. До неймовірного, до неможливого не так. Вона не мала дізнатися, не зараз і не так. Страх, який вирував у дитячих очах, перелякав Гебріела до чортиків. Він не знав, як зараз вчинити, що сказати чи зробити, щоб не стало ще гірше. Він не уявляв, що діється в її голові, і боявся навіть поворухнутися в її бік. Може, навіяти їй, щоб все забула? А якщо не спрацює? Ні, не варіант. Потрібно забрати її звідси, а вдома спробувати спокійно все пояснити, наскільки це взагалі можливо пояснити шестирічній дитині. Чорт! Як він не відчув її присутності?

Гебріел безбожно картав і лаяв себе на чім світ, поки нашвидкуруч замотував рану місіс Селтон, стирав пам’ять і примушував забиратися до гостей. Коли господиня, похитуючись, нарешті вийшла, він повільно, намагаючись не робити різких рухів, присів напроти Ліліан. Дівчинка скрутилася, сховала голову у колінах, а обличчя – у долонях і тихо скімлила.

– Лілі, – якомога м’якше покликав Гебріел, – маленька моя, мила, це я. Все добре, все гаразд, подивися на мене. Це ж я – твій Гейб.

– Я б-б-оюся тебе. 

Затильна частина її високої зачіски хитнулася у такт заперечному руху головою, якої Ліліан так і не підвела.

– Я не заподію тобі шкоди. Будь ласка, подивися на мене, не бійся, мила.

Дівчинка ледь визирнула з-за жовтої спідниці, часто-часто кліпаючи, бо  наново потекли сльози.

– Ти… Ти страшний, я боюся.

Вампір обережно наблизився до неї і доторкнувся до тремтячих рук. Ліліан сіпнулася усім тілом, намагаючись ще сильніше вжатися у стінку. Її жах відізвався ниючим болем у грудях Гебріела. Як би він хотів, щоб вона ніколи не ставала свідком його перетворення. Заледве торкаючись, він відвів від обличчя її руки. Величезні сірі оченята, мокрі щоки, викривлений у риданнях рот – серце Гебріела прискорило біг від співчуття. Він ще жодного разу не бачив, щоб його дівчинка так плакала.

– Все добре, маленька моя, це лише я, – повторив він, витираючи вологі стежки, й спробував намалювати на своєму обличчі усмішку. Вийшло натягнуто, але ж він старався.

Щось таки подіяло на Ліліан, бо через кілька хвилин вона припинила сіпатися від кожного його дотику.

– Я хочу додому, Гейб, – схлипнула вона, і Гебріел зрозумів, що перший шок минув.

Обережно підхопивши легке тільце, він за лічені секунди проминув приміщення й розчинився у сутінках. Коли небо вибухнуло феєрверками, маленька Ліліан вже лежала у ліжку, дбайливо загорнута у ковдру і з чашкою теплого молока. Вона припинила плакати й, упоравшись із молоком, з острахом позирала на татуся, лиш гикала через раз. Гебріел й гадки не мав, як бути далі і чого від неї очікувати. Якщо під столом на кухні у Селтонів вона боялася подивитися на Гейба, то зараз навпаки – очей не зводила, й було в цьому погляді стільки всього...

– Ти хотів укусити маму Енді. Ти вампір? – прямо в лоба спитала дівчинка.

Гебріел оскалився про себе. Отакої! Деякі речі для сучасних дітей зовсім не були одкровенням. Він вагався, не впевнений, що обрати: сказати правду чи спробувати вмовити, що їй привиділося. Сумніви відпали після того, як Ліліан, обійнявши улюбленого ведмедика, серйозно попросила:

– Я бачила твої зуби. Можна подивитися?

Андервуд отетерів. Такого він аж ніяк не очікував.

– Мила, не думаю, що це пристойне видовище для маленької дівчинки.

На це розумне зауваження маленька дівчинка лиш тяжко зітхнула й видала:

– Отже, це правда.

– Що – правда, Ліліан?

– Що ти не мій тато, – в її очах знову заблищали сльози.

Хитрюга підловила його, сама про те не здогадуючись.

– Іди сюди, – Гебріел обійняв її. – Послухай, це все неважливо. Важливо тільки те, що ми разом, і я люблю тебе.

Ліліан відхилилася.

– Але ти вампір, а я людина. А вампіри їдять людей, отже, ти хочеш мене з’їсти?

Гебріел засміявся. Підкорюючись раптовому внутрішньому пориву, він дістав з кишені срібний кулон, який завжди носив при собі, і повісив на дитячу шию.

– Це захистить тебе від вампірів. Дивися.

Блакить в його очах почала наливатися багряними хвилями. Гебріел вдав, ніби хоче доторкнутися до дівчинки, але прикраса відкинула його назад, і він з награним стогоном упав на ліжко. Несмілива посмішка торкнулася губ Ліліан. Кілька разів Гебріел захрипів для виду, хіба що за горло не хапався, і подув на свою руку, тоді вже серйозно промовив:

– Я хочу, щоб ти запам’ятала одну річ – я ніколи не скривджу тебе. Ніколи.

Ліліан розглядала прикрасу, яка хилиталася у неї на рівні живота, а потім неочікувано притислася до широких і сильних грудей і, довірливо зазираючи у червоні жаскі, але такі рідні очі, з надією спитала:

– І ти ніколи не помреш, як моя мама? Не покинеш мене до кінця життя?

Щось гостре і гаряче розлилося всередині мертвої вампірської душі.

– До кінця життя, – прошепотів Гебріел, цілуючи дівчинку в чоло.

***

Висока дівчина нервово міряла кроками територію просторого майданчика біля підніжжя статуї Свободи. Її чорна грива майоріла на вітрі у такт цоканню підборів по асфальту. У сутінках струнка фігура здавалася видінням, темним ангелом, що спустився з палаючих у променях закату небес. І хоча одягнена вона була доволі сучасно – темно-сині джинси, чорний шкіряний жакет, який приховував шовкову облягаючу блузку, – це не спотворювало враження неземної істоти. Браслети на тонких зап’ястях побрязкували, коли вона різко розверталася й шла у протилежний бік.

Дівчина всоте подивилася на свій вишуканий годинник. Час для відвідування острова давно закінчився, але той, кого вона чекала, досі не з’явився.  Зробивши ще кілька кіл, вона зупинилася за одним з виступів, уловивши якийсь рух. За кілька секунд у полі зору вигулькнув невисокий чоловік, у сутінках, що густішали, його темна шкіра виглядала практично чорною. 

– Нарешті, – невдоволено скрикнула дівчина, наближаючись до незнайомця. – Кажи!