Глава 17. Одкровення і зізнання

Глава 17. Одкровення і зізнання

– Королеви ганчірок і швабр будуть тільки завтра, – з порога обурювався Гебріел. 

Він майже весь день простирчав у місті, згадуючи й попутно з’ясовуючи, що де знаходиться. Він відвідав усі агентства послуг, яких виявилося у Вільямсбургу цілих п'ять, і в жодному йому не змогли надати необхідної кількості персоналу. Щоправда, запевняли, що обов’язково спробують зробити все можливе, аби на наступний день задовольнити вимогливого клієнта.

Гебріел повернувся злий і розчарований, а келих консервованої крові тільки додав оливи до вогню. Страшенно свербіли руки придушити кого-небудь, щоб виплеснути гнів. Однак тільки підвищений голос та гримаса на обличчі видавали його емоції.

Хлюпнувши у стакан віскі, Андервуд упав у своє улюблене крісло. Він уже помітив, що з більшості меблів пил зник. Ліліан добре попрацювала, але цього недостатньо, щоб маєток засяяв чистотою. Посмакувавши бурштиновий напій, Гебріел вирішив, що було б непогано розпалити камін. У будинку ставало прохолодно, насувалася гроза.

Стіс дров був кимось заздалегідь заготований, і незабаром полум’я затріскотіло, розповсюджуючи навколо іскри, тепло й запах палаючого пилу.

Вампір напружив слух. Щось давно не чути Ліліан. Мабуть, сидить десь відпочиває за книгами. Він вже зібрався було вирушити на пошуки, як виразно відчув її присутність за спиною. Різко озирнувся. Дівчина стояла на нижньому щаблі й мала звичайний вигляд – зібране у високий хвіст русяве волосся, давнішня майка, потерті джинси й стоптані кеди – якби не неприродна блідість запалого обличчя. І очі, які кричали від болю.

Схвильоване “що трапилося?” завмерло на губах Гебріела, так і не перетворившись на озвучений потік повітря, коли він помітив, що Ліліан тримала у руці. Медальйон завбільшки з пів долоні, обрамлений бронзовим візерунком, усередині відкривав мініатюру на пластині зі слонової кістки, на якій була зображена дівчина у вбранні вісімнадцятого століття, з високою вигадливою зачіскою, грайливими пасмами навколо вродливого обличчя, як дві краплини води схожа на Ліліан. На кришці причаївся напівстертий напис "Камілла".

Тремтяча рука підняла медальйон до очей вампіра, який за секунду вже стояв поруч.

– Хто це? – від потрясіння голос був хрипким.

– Ліліан…

– Будь ласка, – вона зупинила спробу заперечити й заспокоїти, – тільки не бреши, прошу. Це мій предок? Якась прапрабабця?

Дівчина затремтіла, не в змозі впоратися з емоціями. Гебріел обережно взяв її під лікоть та всадовив на диван.

– Заспокойся, мила, я все поясню.

"Чорти б ухопили Генрі, що якогось біса зберіг портрет Камілли!" – люто подумав Андервуд, при тому наливаючи у другий стакан віскі й простягаючи Ліліан.

Вона зацьковано поглянула на нього, але покірно прийняла напій. Якщо вже розповідати, то без алкоголю не обійтися.

– Ні, я не брехав тобі. Я справді не знаю, хто ти, якщо ти мала на увазі своє походження. А… медальйон належав жінці, яку я знав у тисяча сімсот шістдесят п’ятому.

– Але ми з нею на одне лице!

– Можу тільки припустити, що ти її нащадок, хоча взагалі-то таке неможливо.

– Чому?

У погляді Ліліан світилася така надія, що Гебріел невільно відчув біль через те, що доведеться її так розчарувати. 

– Вона – древній вампір. І я навіть не уявляю, скільки їй століть.

Судомно зітхнувши, дівчина поставила незайманий стакан на стіл і обхопила себе руками.

– Я нічого не розумію, – пробурмотіла вона, скинувши питально очі на Гебріела. – Якщо ти був знайомий з нею у 1765-му, коли став вампіром, отже… Це вона тебе обернула? – І коли побачила короткий кивок, продовжила: – Чому? Я пам’ятаю, що ти завжди уникав розмов про своє перетворення. Що ти приховуєш? Хіба я не маю права знати?

Гебріел затулив очі долонею. Звісно, вона має право знати, тому що він користувався нею всі ці роки. Але, бачить Бог, зараз все було інакше. Він і сам не розумів, що саме і коли змінилося, але був упевнений, що Камілла більше не займає стільки місця в його серці, там давно і міцно оселилася маленька вперта дівиця на ім’я Ліліан. І більше за все на світі він боявся зараз зруйнувати ті дивні родинні стосунки, які вони мали.

– Це довга історія.

Ліліан схрестила руки.

– Непереконливо, – констатувала вона. – Я нікуди не поспішаю. Розповідай.

За вікном раптово зашуміла злива, супроводжувана гуркотом грому. Але тут, у вітальні старого особняка, панували тепло й напруга, що походили від кожної клітинки тіл тих, хто сидів один напроти одного.

Гебріел дивився на вогонь. Відкривати комусь душу завжди ризиковано, а вже таку, як у нього, й поготів. Спогади про те далеке минуле повільно пробуджувалися всередині. Він так довго забороняв собі згадувати про свій людський період життя, настільки звик бути вампіром, що зараз довелося докласти чимало зусиль, щоб відновити у пам’яті події тієї осені. Він взагалі не думав, що йому доведеться пояснювати щось Ліліан, але вона дійсно заслуговувала знати правду. Тим більше, якщо взяти до уваги сон, який привів їх сюди, то Камілла напевно десь поблизу. У місті, однак, ніхто про таку дівчину не чув, що означало одне: рано чи пізно вона тут з’явиться.

– Її звали Камілла Стенхоуп. Мій батько прихистив біженку з Англії, чиї батьки загинули, коли тікали з батьківщини, переслідувані за свої політичні погляди. Вона жила у нашому будинку як гостя кілька місяців і завоювала загальну прихильність, бо була скромною, вихованою, чемною. Словом… А потім я поїхав у Бостон, щоб взяти участь у протестах… 

Гебріел замовк. Дідько, як же не хотілося нічого говорити!

Цього разу Ліліан дала йому келих віскі. Інтуїція підказувала, що їй не сподобається те, що вона зараз почує, але їй було важливо, життєво необхідно розібратися у всьому.

– Ти засмутився, коли побачив мініатюру. У чому справа? Що було далі? Вона… тобі подобалася? – осінило Ліліан. – Через неї ти став вампіром, так? Ти кохав її і хотів бути разом вічно?