Глава 18. Порятунок і нові знайомі

Глава 18. Порятунок і нові знайомі

Здавалося, дощ став ще мокрішим, ніж зазвичай, хоча це було абсурдно й неможливо, але він лив так, що було важко дихати. Груди стисло під натиском, щось важке вдарило в голову, й повітря… Чомусь бракувало повітря. Повіки намокли й злиплися, і не розплющиш. Простір навколо став якимось в’язким та затягував у трясовину, немов у вир. Ні… Ні… Все важче й важче дихати… Невже кінець? Невже їй судилося загинути ось так? Так і не дізнавшись… усієї правди… так і не сказавши…

Невидиме ласо скрутило м’язи й потягло, як на буксирі, смикнуло руку, затим другу, знову ривок, ще один… Все марно. Навіщо жити? Краще залишитися тут, без повітря… Ні… Її світло… Де її світло?.. Дихати… нічим дихати…

Різкий судомний вдих – і Ліліан отямилася. Розплющувати очі не було ні сил, ні бажання, тому, усвідомивши, що лежить на чомусь сухому і м’якому, дівчина вирішила залишитися у такому положенні. Противна вода більше не заливала ніс, а решта цієї миті не хвилювало абсолютно. Ніби крізь ватяний кокон, а потім все більш виразно до слуху долетіли слова, що поступово перетворювалися на свідомі фрази. Довелося докласти зусиль, щоб розібрати їх.

– Здається, опритомніла, – тихо промовив чийсь голос, судячи з тембру, належав чоловіку.

– Слава Богу! – вигукнув інший, вочевидь, жіночий, і доволі багато полегшення у собі мав.

– Чому вона не розплющує очі?

У відповідь Ліліан одразу захотіла виправитися, й сяк-так розліпила важкі повіки. Як це зазвичай показують у фільмах, яскраве штучне світло на мить позбавило можливості бачити, а коли зір повернувся, у його полі з’явилася біла лікарняна стеля й два обличчя. Дивно схожі люди схилилися над дівчиною, розглядаючи її фігуру, прикриту ковдрою.

Ліліан була дезорієнтована, й хоча розуміла, що перебуває у лікарні, абсолютно не пам’ятала, як сюди потрапила.

– Що… сталося? – прокаркала вона, вперше відчувши, як саднить горло. А ще страшенно почала боліти голова.

– Ваша машина впала з мосту, а ви вилетіли з неї. Це врятувало вам життя, а ще, як би дико не звучало, непристібнуті паски безпеки.

Слова належали молодому чоловікові. Ліліан без докорів сумління розглядала його. Високий чистий лоб, каштанове волосся, добрі очі, а губи ніби ховали у глибині милу усмішку. В його приємних рисах проскакувало щось невловимо знайоме, але вона була впевнена, що ніколи раніше не бачила цього хлопця.

– Як почуваєтеся?

Він нахилився зовсім близько, з якимось предметом у руках, і Ліліан роздивилася шприц. Вже потім вона помітила блакитну лікарняну форму й бейджик з написом "Лейтон Сміт, медбрат".

– Добре, – відповіла й одразу ж застогнала.

Медбрат похитав головою.

– Це навряд, – втрутився у розмову інший присутній.

Їм виявилася жінка, доволі симпатична, з глибокою зморшкою між бровами, що видавала її стурбованість. На ній був плащ, доволі пошарпаний, а у деяких місцях порваний і… мокрий? Біля стільця, де вона щойно сиділа, з’явилася калюжа.

Ліліан не змогла приховати здивування, на що хлопець, побачивши питальний погляд, все пояснив:

– Моя мати – Веспер. Це вона врятувала вас і привезла до лікарні.

– Ну… врятувала – занадто сказано, – усміхнулася жінка, – всього лиш підібрала на березі й привезла сюди. Вам пощастило, що мені довелося затриматися на конференції, й додому я поверталася на день пізніше. 

Дівчина зосереджено дивилася в бліде обличчя рятівниці. Напевно, їй варто було б подякувати за допомогу, але вдячності чомусь вона не відчувала. Однак відкрила рота й вичавила “Дякую”. Щось бентежило її у короткій оповіді медбрата з матір’ю, а, може, занадто дбайливий вираз їхніх облич? Ліліан замружилася: головний біль посилився після спроби розібратися, що не так.

– Розслабтеся. У вас травма голови й перелом декількох ребер. Я вколю знеболювальне, щоб ви відпочили й поспали.

Тіло одразу занило, ніби підтверджуючи слова, й дівчина застогнала.

– Мила, зараз вам стане легше, – пробурмотіла Веспер, прикриваючи рот долонею й сідаючи на свій змоклий стілець. 

"Мила…"

Ліліан ледь не заплакала. Спогади про минулий вечір атакували її неочікувано й безжально. Мініатюра древньої вампірки, неймовірна схожість, Гейб з провиною в очах… Боже, краще б вона загинула, аніж знову таке пережити.

Лейтон акуратно зробив укол та озирнувся на матір.

– Маєш поганий вигляд, мамо. 

– Я в порядку. Втомилася після поїздки, та й спасіння людини – справа нелегка, – вона тепло посміхнулася дівчині, але посмішка одразу змінилася гримасою.

– Може, нехай тебе огляне лікар Ховард?

– Дурниці! Я сама лікар і можу визначити, що зі мною все гаразд. Просто треба відпочити.

– Тоді їдь додому. Тато зачекався тебе, навіть на збори сьогодні не пішов.

– Як скажеш, любий, тільки дізнаюся ім’я нашої врятованої.

Ліліан, підзабула про свої невтішні думи у присутності інших людей, злякано витріщилася на них. Якщо вона скаже правду, по-перше, її вважатимуть божевільною, по-друге, неминуче посипляться питання, на які немає жодного бажання відповідати.

– Ліліан… Ліліан Стенхоуп, – раптом видала вона, й щоб позбутися наступних розпитувань, додала: – Я розшукую своїх родичів, тому приїхала до Вільямсбурга.

– Мабуть, мені вже час. Приємно було… е… познайомитися, – поспіхом промовила жінка й майже вибігла з кімнати.

– Відпочивайте. Я повідомлю лікарю Ховарду, що ви опритомніли.

І Лейтон теж вийшов.

Через кілька хвилин у тілі дівчини з'явилася приємна розслабленість: подіяли ліки. Мігрень майже минула, болю в ребрах теж не відчувалося. Тоді Ліліан спробувала згадати, як сталася аварія. Ось вона мчить дорогою крізь дощ. За стіною води практично нічого не видно, та ще й сльози заволокли очі. Пряма дорога різко звертає вліво, вона втрачає керування, безладно чіпляючись за кермо, машина ковзає по мокрому асфальту, зривається з мосту і падає в воду. Від удару, здається, знепритомніла, а коли прийшла до тями, вода вже повністю затопила салон, а далі – повний морок, ні проблиску спогадів. Стоп! Яка вода в салоні, якщо вона вилетіла з автомобіля?