Під крилом темряви

Глава 23. Правда і помилка

Глава 23. Правда і помилка

– Ліліан, – чемно відповіла дівчина. – Мені час йти.

– Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

Вона легко підвелася й, стенувши плечима, покрокувала доріжкою. Але, подолавши кілька метрів, зупинилася і, завагавшись, пішла назад.

– Мені… потрібно в мерію, а міста я зовсім не знаю.

– Я із задоволенням проводжу вас, – Генрі, випромінюючи дружелюбність і готовність допомогти, приєднався до нової знайомої. – Я одразу зрозумів, що ви не місцева.

– Отакої! І що мене видало?

– Сум. Люди в Вільямсбургу доволі безтурботні і полюбляють веселитися.

– Ні, не може бути. Ви просто побачили незнайомку, от і все.

– Ви підловили мене, – хлопець блиснув білозубою посмішкою.  – Дозвольте поцікавитися, що привело вас до нашого непримітного містечка?

– Це довга історія.

– Ми маємо час – до мерії пів години пішки.

Ліліан поглянула на чарівного супутника, який був сама люб’язність. Він крокував поруч, не порушуючи її особистого простору, показуючи нечисленні пам’ятки, від чого вона навіть відчула щось схоже на симпатію. Але відкривати душу першому ліпшому бажання не виникло.

Генрі якось особливо подивився на дівчину, коли вітер розтріпав її русяве волосся, вона прибрала пасмо за вухо, і з ледь помітним натиском у голосі промовив:

– Я дуже хочу почути цю історію.

– Іншим разом, пробач, – відповіла Ліліан, не помітивши промайнулого в очах супутника здивування.

– Гарний кулон, – змінив тему Генрі. – Подарунок бойфренда?

– У мене немає хлопця, – ніяково відповіла вона.

– Не вірю, що така вродлива дівчина може бути сама.

– Можете вірити у що завгодно, мені байдуже.

Відповідь Ліліан прозвучала грубувато, але розпитування їй вже набридли.

Генрі розвів руками.

– Перепрошую, якщо образив, – а в голосі – ні натяку на каяття. – До речі, ми прийшли.

– Дякую… І було приємно познайомитися, Генрі, – і дівчина зникла у дверях місцевого “білого дому”.

Генрі перетнув проїзну частину і, підкріпившись випадковим перехожим у провулку, залишився чекати. Дві з половиною години байдикування – і ось двійник Камілли знову з’явився на вулиці. Вампір невдоволено примружився: дівчина була не сама, а у супроводі високого чоловіка. Вони проминули парковку, де мовчки сіли в автомобіль і поїхали. Озирнувшись, Генрі увімкнув вампірську швидкість і без зусиль рушив за машиною.

Здавалося, Ліліан чимось схвильована. На її обличчі, як у відкритій книзі, можно було прочитати всі емоції, які зараз її мучили. Вона відмовилася прийняти руку свого супроводу, коли виходила з автівки, і рішуче, з міцно стиснутими губами, увійшла у будинок. Ці двоє так і не заговорили одне з одним, хоча Генрі напружено прислухався й вже починав втрачати терпіння. Його цікавило питання стосунків двійника і брата, але Гебріел навіть під тортурами не зізнається, якщо не захоче, а дівчина, очевидно, носить котяче око, тому що його здатність до гіпнозу, яка з’явилася у нього після одержимості, на ній не спрацювала. Тільки й залишилося, що чекати, поки хтось із цього будинку не з’явиться один, щоб з’ясувати потрібну інформацію. Розкривати себе чи вдаватися до сили Генрі поки що не планував, але, коли настане час, він це зробить.

Ніч впала на місто, й нові дійові особи намалювалися у полі зору вампіра. Ще одна автівка зупинилася біля будинку. Темноволоса жінка і молодий хлопець, судячи зі схожості, ймовірно, мати і син. Що Ліліан забула у цій сімейці? Ага, нарешті розмови. Генрі прислухався: про погоду, як пройшов робочий день, чи вдалося Ліліан щось знайти в архіві, де вона, та інша дурня. 

У кімнаті на другому поверсі горіло світло. Через якийсь час на тлі фіранок у вікні з’явилися два силуети – і Генрі був винагороджений за своє терпіння.

– Нічого не хочете мені розповісти, місіс Сміт? – голос Ліліан дзвенів від злості.

– Про що ти, мила? – невинно відгукнулася жінка.

– Не називайте мене так! Ви не маєте ніякого права на це.

– Ти помиляєшся, Ліліан.

– Я помилилася тієї миті, коли прийняла вашу допомогу. Я досі тут тільки для того, щоб сказати, що йду. Ви проявили доброту до мене, але більше від вас мені нічого не потрібно.

– І куди ж ти підеш? У тебе нікого немає.

– Неправда!

– Ти знайшла в архіві те, що шукала, – жінка стверджувала, а не питала, –  і тому гніваєшся. Це нормально, повір, я добре тебе розумію. Але дозволь все пояснити.

– Ви нічого не розумієте, ви нічого про мене не знаєте! Мені не потрібні ваші пояснення! – Ліліан кричала так, що її міг почути усякий, а не лише вампір. – Ви не уявляєте, що значить все життя існувати з думкою, що тебе кинула власна мати, відмовилася, як від непотребу.

– Ліліан, послухай, все не так, – у голосі Веспер промайнули благальні нотки. – Я хотіла захистити тебе.

– Захистити?! Від кого?

Мовчання у відповідь ледь не оглушило Генрі. Чим далі, тим цікавіше стає. Чи можливо, що матір двійника, яка так раптово виникла на горизонті, щось знає?

– Не намагайтесь пояснювати. Я все одно вам не повірю. Але дещо ви все-таки можете мені сказати. Я знайшла некролог, де написано, що ви втратили чоловіка і дочку. Це…

– Так, це були ти і твій батько.

– Як він загинув?

– Його вбили.

– Хто? 

– Я… не знаю, – невпевнено відповіла місіс Сміт, – вбивцю так і не знайшли.

– Після цього ви вирішили залишити свою дочку?

– Ні! Як ти можеш так говорити? Я не могла дозволити, щоб і тебе вбили, тому мені довелося тебе сховати.

– І вам навіть на думку не спало повернутися і забрати дитину з клініки.

– Яка клініка? Про що ти?

– Мені здається, це безглузда розмова. Ви не хочете визнавати, що підкинули свою дитину у лікарню в Нью-Йорку, а самі поїхали, щоби жити без проблем. Ось, навіть заміж знову вийшли, – Ліліан погано вдалося приховати образу. – Мені потрібно йти. Бажаю вам і далі жити без непотрібної дочки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше