Під крилом темряви

Глава 25. Роздуми і неможливе

Глава 25. Роздуми і неможливе

Чорти б узяли пришелепкуватого брата разом з Каміллою! Так по-дурному потрапити у пастку. Адже Гебріел чудово знав, що самозакохана вампірка десь поблизу, інакше Ліліан не приснився б черговий сон з розряду “У пошуках того, кого не треба шукати”.

Кумедна штука доля. Коли так довго йдеш до мети, що забуваєш, куди йшов, вона виробляє черговий фінт і підносить на блюдечці заповітну мрію, що припинила бути такою. На жаль, усвідомлення хибності прагнень приходить тільки тоді, коли втрачаєш дещо дійсно важливе.

Так сталося і з Гебріелом. Замість того, щоб убезпечити Ліліан, зачинити чи відвезти в інше місце, він піддався власному почуттю провини і покинув її напризволяще, коли небезпека причаїлася зовсім поруч. І який сенс картати себе, називаючи м’якотілим ідіотом, і згоряти заживо від невідомості про долю Ліліан? Який сенс віддаватися шкодуванням, якщо не здатен нічого вдіяти, щоб все виправити? Він став надто людяним, забув про свою сутність, пішов на поводі у нерозумного дівчиська. Століття життя нічого не варті, якщо справа стосується кохання. Він так довго відганяв від себе божевільні думки, так боявся того, що ховалося у глибині його темного серця, що проґавив момент, коли батьківська турбота припинила бути такою і набула цілковито інших обрисів. І під час проби копнути глибше він зізнався собі, що відбулося це набагато раніше, ніж коли його зрадливо тремтячі руки намилювали оголене тіло його дівчинки. Так, він кохає її. 

Від цих слів у свідомості щось проясніло і стало легше дихати, і тугий клубок хвилювань за Ліліан змінився іншою важкістю, забороненою, але такою приємною. Гебріел вповні усвідомлював, що таке почуття протиприродне, і найімовірніше – Ліліан ніколи не зможе прийняти його в іншій якості. Та й він не став би навіть говорити їй про це. Ця таємниця і почуття піде разом з ним до пекла. Але зараз, цієї самої миті наодинці з тінню, він міг зізнатися собі й насолоджуватися віднайденим почуттям, ніби заново народжений, немов вирвався з темряви власної душі, як вигнанець, що раптово повернувся додому. Вона осяяла його безпутне життя не просто світлом, як би пафосно це не звучало, а чимось прекрасним і чистим. Не зробила його кращим, але повернула здатність бути людиною, подарувала те, чого потребувала його змучена душа з часів перетворення.

Якби це допомогло, Гебріел переламав би усі кістки на руках, намагаючись вибити кам’яну кладку в стіні, щоб дістатися Ліліан. Для чого вона знадобилася вампірці? Передчуття говорило, що навряд чи для світської бесіди. Але що він міг, ув’язнений у підвалі й ослаблений настоянкою, що досі була в його тілі?

Гебріел нарешті відірвався від роздумів і подивився на мертве тіло Джека. Вони не були аж такими близькими друзями, аде доволі довго зберігали приятельські стосунки, наскільки такі взагалі можливі між вампірами-одинаками. Вимушена смерть друга від його руки не доставила Гебріелу задоволення, хоча краєчком свідомості він відзначив, що раніше не засмутився би й на йоту. Ось так Гебріел Андервуд повертає свої борги, нишпорячи у кишенях бездиханного трупа. З мало-мальськи цінних знахідок був тільки мобільний телефон застарілої моделі. Гортаючи список викликів, вампір знайшов підтвердження підозрам, що Джек і раніше був знайомий з Каміллою. Судячи з часу дзвінків, вона вирушила за ним до Нью-Йорка, поки Генрі розвідував обстановку тут і розбирався зі старшим братом. Більше нічого цікавого Андервуд не знайшов. Покрутивши апарат у руці, він хотів було розмазати його об стіну, як раптом той завібрував, сигналячи про смс. Всередині було два слова: "Вултон-стрит 1825". Що б це значило? Особливо, якщо відправник… 

Гебріел кинувся до виходу і рвонув масивні двері. Двері піддалися. От дідько! Він втратив кілька годин, упевнений, що зачинений. Але ж виразно чув брязкіт засува! 

Ніколи думати, треба шукати Ліліан. У сусідньому приміщенні, де стояв підпільний холодильник, вампір ґрунтовно підкріпився донорською кров'ю, на бігу заливаючи в горло ще кілька пакетів. На вулиці сонце засліпило полуденними променями.

Вултон-стріт знаходилася десь у західній частині Вільямсбурга, якщо пам'ять йому не зраджує. Намагаючись триматися в тіні і уникати людних проїздів, Гебріел через якийсь час знайшов за згаданою адресою двоповерховий білий будинок, типовий для Півдня. На поштовій скриньці значилося ім'я Сміт. Вампір задумався. Чи можливо, що Камілла мала на увазі саме цей будинок, кажучи про те, де живе Ліліан? Тоді ставало зрозумілим, звідки взялася підвіска з котячим оком, але абсолютно не пояснювало, чому дівчина і безсмертна вампірка такі схожі.

Обійшовши будинок з усіх боків, Андервуд не помітив жодних ознак присутності Ліліан, Камілли або братика-зрадника. Якого біса тоді він тут робить?

Вхідні двері відчинилися, і з будинку вийшов хлопець з рюкзаком на плечі. Гебріел одразу опинився поруч.

– Добрий день, – стримуючи нетерпіння і розпливаючись в усмішці, привітався він. – Я розшукую дівчину, Ліліан Андер... Ліліан Стенхоуп. Мені сказали, вона може бути тут.

Хлопець не повівся на люб'язного незнайомця.

– Чому вона вас цікавить?

– Слухай, приятелю, – Гебріел схопив того за комірець толстовки і підтягнув до себе, досить церемонитися, – ти знаєш, де вона? 

Свідомість хлопця піддалася.

– Моя мати відвезла її в будинок на озері.

– Де це?

– Приблизно за годину їзди на південний захід, на березі озера Джолі.

Гебріел поплескав Лейтона по плечу.

– Думаю, ти не станеш заперечувати, якщо я візьму твою машину.

– Я не стану заперечувати.

Кілька секунд по тому Гебріел мчав по шосе в названому напрямку. Він міцно стискав кермо, женучи геть погані думки, забороняючи собі думати, що Камілла дісталася до двійника раніше.

Знайти будинок виявилося нескладно, але впоратися з тим, що він там побачив...

Спокійне озеро розкинулося глянсовою гладдю під весняним блакитним небом. Зелень і світлі кольори квітучих дерев обрамляли водойму, створюючи у всякого, хто загляне сюди, відчуття безтурботності і бажання злитися з природою. На цьому березі, визираючи з-за дерев, розташувався дерев'яний будиночок, симпатичний і затишний, що так і вабив оселитися тут, у глушині, відпочити від метушні світу та присвятити себе, наприклад, медитації. Але вся ідилія миттєво зникала, варто було лише побачити те, що творилося цієї самої хвилини у кромки води.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше