Глава 26. Відповіді і знову відповіді

Глава 26. Відповіді і знову відповіді

Кілька годин тому

Сумніватися у правильності свого рішення Ліліан почала, щойно прийняла його. Вона наївно вважала, що зможе втекти у випадку явної загрози. Але щойно клацнули дверні замки автомобіля, одразу захотіла назад.

– Поясніть ще раз, як поїздка у заміський будинок зможе мене убезпечити?

– Ніхто зі сторонніх не знає про це місце. Будинок оформлений на тебе, тому… там ти будеш у безпеці.

Ліліан підозріло подивилася на Веспер, коли та зам’ялася із відповіддю. З кожним кілометром, що віддаляв їх від Вільямсбурга, дівчина все сильніше хотіла повернутися назад. Їй все менше подобалася ідея переховуватися. Сумніви розбурхували й змушували ставити все нові і нові питання. Щось у всій історії, розказаній Веспер у виправдання, було не так, якогось шматочка бракувало для повної картини.

– Звідки ви знаєте, що людина, яка вбила вашого чоловіка, досі полює на мене? Скільки років минуло, хіба того вбивства було не досить?

– Метою був не твій батько і не я.

– Але ви так і не сказали, навіщо я комусь потрібна? І чому ви такі впевнені, що вбивця з’явиться тут?

– Повір, Ліліан, все, що тобі потрібно знати, ти вже знаєш. Єдиний спосіб тебе врятувати – вивезти з Вільямсбурга.

Ліліан стиснула зуби і відвернулася до вікна. Якийсь час вона мовчала, а потім різко промовила:

– Вертайте назад. Я хочу повернутися.

– Ні, – Веспер починала набридати впертість дочки.

– Я не збираюся ховатися від невідомої загрози, якої, можливо, і не існує. Мені треба до маєтку Андервудів.

– Куди? Там більш як пів століття ніхто не живе.

– Я там живу. Зупиніть машину.

– Ліліан, ти перехвилювалася, я розумію, на тебе стільки всього навалилося. Ти повинна заспокоїтися і покластися на мене.

– Я мушу знайти батька, мені здається, з ним щось трапилося. Будь ласка, відпустіть мене, – дівчина благально зазирнула в сірі, такі схожі на її власні, очі. – Пробачте, я не хотіла вас обманювати. Мене виховав Гебріел Андервуд, і ми разом приїхали до Вільямсбурга.

Пухкі губи Веспер витягнулися у жорстку складку.

– Тепер це не має значення. Я – твоя мати і більше нікуди тебе не відпущу.

Ліліан ніби зіщулилася в клубок. Вона не могла повірити, що так жорстоко помилилася і через власну дурість потрапила у пастку. Але жаліти себе було не в її натурі, і вона призвала впертість на допомогу.

– Ви не маєте права! Рано чи пізно Гейб все одно знайде мене.

– Щось він не поспішав до тебе, поки ти була в лікарні і моєму домі. – Побачивши, як дівчина знітилася, місіс Сміт безжально додала: – Це знак, що ти нарешті возз’єдналася зі своєю справжньою родиною. А цьому Андервуду ти не потрібна.

– Не смійте так говорити! Ви його зовсім не знаєте. Зупиніть машину або я вистрибну!

Не встигла Ліліан кліпнути, як чітким і швидким рухом Веспер зірвала прикрасу з її шиї. 

– Досить! 

Вона схопила дочку за тендітне плече і, притягнувши до себе, процідила:

– Ти будеш сидіти мовчки і не намагатися втекти. І що б не сталося, залишишся зі мною. Зрозуміла? 

Ліліан кивнула. Самотня сльоза скотилася по її блідій щоці, коли вона зрозуміла, хто насправді її мати. Це був удар нижче пояса. І ще… Яка ж гірка іронія!

– Я теж не все тобі розповіла, дорогенька, – сховавши підвіску у кишеню, жінка зосередила увагу на дорозі. – Ця непоказна прикраса захищає від вампірського впливу. Ти не здивована. – Ліліан склала руки на грудях, буравлячи супутницю похмурим поглядом. – Звідки тобі відомо про вампірів? Ах, так, вибач, ти ж не можеш говорити. Нічого, ми матимемо купу часу, щоб все дізнатися одне про одного. Зате тепер, коли на тобі немає підвіски, поява Камілли – тільки питання часу.

Очі Ліліан зробилися круглими.

– А, нехай, – махнула рукою Веспер, – можеш говорити.

– Камілла Стенхоуп? – скрикнула дівчина. Невже вона нарешті отримає всі відповіді? – Що вам про неї відомо? 

– Те, що саме вона вбила твого батька і не зупиниться, доки не зробить того самого з тобою.

– Чому?

– Родина Смітів захищає це місто від вампірів з моменту його заснування. Вся інформація про це передається з покоління у покоління у надзвичайній секретності. Так я дізналася, що всередині вісімнадцятого століття одне з наймогутніших створінь на ймення Камілла була тут і перетворила половину Вільямсбурга на таких, як вона. Тоді наша родина майже загинула, знищуючи цих тварюк. Її служниця, звільнена нею, але так само покинута, аби помститися, відкрила найстрашнішу таємницю Камілли – давнє пророцтво. Наприкінці двадцятого століття, у день, коли на небі зійдуться всі планети, з’явиться дівчина, схожа на неї, як дві краплини води, і стане причиною її смерті. І так вийшло, що саме ти народилася у той день і у тому місці, про яке йшлося. Одразу після твого народження ми з чоловіком поїхали до Нью-Йорка, сподіваючись загубитися там, але якимось чином Камілла вистежила нас. Твій батько відвертав її увагу, поки я намагалася сховати тебе, і пожертвував своїм життям.

– Чому ж вона не убила й вас?

Веспер гірко посміхнулася.

– Жити з думкою, що твоє дитя загинуло з твоєї провини, – найгірше покарання.

Запанувало тужливе мовчання. Кожен думав про своє, про помилки і втрачені можливості, про втрати і шкодування, якими нічого вже не виправити.

Коли автомобіль під’їхав до озера, Ліліан отямилась. Величний спокій природи, як і місцеві краєвиди, пройшли повз свідомості, обтяженої невеселими думками.

– Ось твій дім, – сказала Веспер, коди вони наблизилися до невеликої дерев'яної споруди, і, зазирнувши дочці в очі, попросила: – Дозволь мені увійти.

– Можете увійти, – машинально повторила Ліліан, переступаючи поріг. – Ви тепер постійно будете маніпулювати мною за допомогою навіювання?  – А тоді уїдливо зауважила: – На того, хто полює і ненавидить вампірів, ви надто добре користуєтеся їхніми перевагами.