Глава 31. Біль і біль

Глава 31. Біль і біль

– Ліліан…

Він видав протяжний стогін, і світ рухнув. Все закрутилося, як у вирі, заметушило вихором. Були тільки вони і більше ніхто. Він вп'явся в її губи, і їх смак виявився всім, про що він мріяв все своє довге болісне вампірське життя. Це була вона. Він більше ні про що не думав. Не мало значення, правильно чи погано вони чинили, неважливо було, що минуло, а що трапиться завтра, існувало тільки зараз, тільки це ніжне знайоме і в той же час нове тіло, ця бліда шкіра, яка пахне солодкістю і зводить його з розуму. Ці трепетні губи, які так сміливо віддавалися в полон його губ. Ці тонкі пальці, які так боязко, але наполегливо досліджували всі вигини його тіла. Тільки це почуття, немов вони летять у прірву, на дні якої, всупереч страхам розбитися, на них чекатиме рай.

Господи, він так довго чекав цього, він і сам не розумів, що чекав саме її, про ласку саме цих рук мріяв, хрипкі, задихані стогони цих вуст хотів почути. Як же її бракувало...

Минула доля секунди – Гебріел відсахнувся, наче від прокаженої. Він втратив рівновагу і впав на ліжко.

Солодкувато-пристрасний вираз зійшов з лиця Ліліан.

Тільки слабкістю після того, що сталося напередодні, своїм спаплюженим, підданим нарузі мозком він міг пояснити те, що піддався на поцілунок.

– Ні, Ліліан, я не можу.

Вона прибрала дещо розгубленого вигляду.

– У чому річ? Ти… досі кохаєш Каміллу?

– Боже, звісно, ні!

Як пояснити їй, що є інша сторона медалі. Хоча… вона й так знає. Але поводиться так, ніби не вона колись сиділа у нього на колінах, не вона смоктала молоко з пляшки на його руках, не вона обіймала його ноги, ледь дістаючи маківкою до пояса… Щось було не так. Та він мусить їй пояснити, переконати, що її життя – не разом з вампіром. А кохання… Він викорчує його зі своєї душі і зробить так, щоб їй і на думку не спало бачити в ньому об’єкт пристрасті. І байдуже при тому, що це розтрощить його власне серце.

– Ти не маєш цього робити. Ти заслуговуєш на краще, заслуговуєш нормальних людських стосунків з гарним хлопцем, а не вампіром, як я. Ти повинна мати сім’ю, дітей, в кінці кінців.

Ліліан остовпіла. На її збудженому обличчі відобразилося потрясіння, руки безвільно впали. Вона стільки подолала, щоб повернутися до нього, а тепер він відштовхує її. Втім, вона упустила той факт, що він анічогісінько не знає про її поневіряння з Веспер. Та гнів вже заволодів нею.

– Дозволь мені самій вирішувати, що я повинна мати, – заявила вона.

Гебріел відійшов до вікна, вдивляючись у вогні чужого міста. Його душа розривалася на частини, він боровся сам із собою і розумів, що ще трішки – і він програє цю битву. Він не може дозволити їй зруйнувати своє життя, пов’язавши свою долю з вампіром, але й прогнати її не мав сил.

Устромивши нігті у долоні, Ліліан притлумила гнів. Подолати безодню, яка, як він гадав, їх розділяє, для Гебріела немислимо. І тому вона дозволила чоловіку зберегти гідність, відмовившись від неї. Почекавши якийсь час, Ліліан підійшла до нього і обняла за спину. Переконати його буде непросто, доведеться використати останній козир.

– Ти – моя сім’я. І я хочу, щоб так було і надалі. – Вона замовкла. Напруження наелектризувало повітря. Сотні невимовлених слів, тисячі приглушених зітхань. – Я люблю тебе, Гебріеле, і хочу бути тільки з тобою. – Вона взяла його за плечі. – Подивися на мене.

– Ні.

Він скинув її руки. Поплентався до ванної кімнати. Там підставив голову під струмінь холодної води. Не допомогло. Довго дивився на себе у дзеркало. Що з ним не так? Невже він не заслуговує бодай на краплину щастя, а не вічної гонитви чи відмови від найдорожчого?

Гебріел ніколи не жалів себе. Ні у людському, ні у вампірському житті. Завжди відкрито приймав те, що йому належало і випадало на його долю, не скаржився. Тягнув цей віз, наче віл. А тепер його більше ніж двохстолітнє існування здавалося насмішкою. Він так жадав бути з Ліліан, понад усе прагнув пригорнути її до себе по-справжньому, відчути її божественну шкіру під своїми долонями, слухати її спокійне дихання уві сні після втіх, що зараз біль роздирав на шмаття все, що ще залишилося всередині. І він не йшов ні в яке порівняння зі звірствами Веспер. Цього болю він не міг витримати. Він сам був згустком цього пекучого болю, бо любив Ліліан як дитину і кохав як жінку.

З усього розмаху Гебріел стукнувся головою об скло. Дзеркало тріснуло. Так тріснув він. Подряпина на лобі миттєво затягнулася. Що ж, його дівчинка добре його підлікувала.

Гебріел сповз спиною донизу і сів. І тільки зараз помітив руку, що звисала з ванної.

– Чорт!

Підірвався, відкинув шторку. На тлі ванної із жовто-іржавими патьоками лежало сіре тіло Веспер з розірваним горлом, з якого витекла вся кров. 

Ну ось, він навіть цього був позбавлений – здійснити свою помсту. Невдаха, одним словом.  

Кілька хвилин Гебріел витріщався на вампірку, поки до нього не дійшло, що хтось її сюди притащив вже мертву. Чи прикінчив прямо тут?

Він різко розвернувся. У проході стояла Ліліан. 

– Мила… – безпомічно сказав Гебріел. – Не дивися.

Зрештою, вона була її матір’ю, і таке видовище може шокувати її.

– Ти задоволений, Гейбе? – дивним голосом спитала вона.

Він здригнувся. Щось було не так. Її пальці стисли його плечі з небаченою силою. Гебріел хапанув повітря, коли нова хвиля болю вдарила у груди, віддаючись луною у найвіддаленіших куточках душі.

Очі Ліліан стали криваво-червоні, а верхня губа задерлася, оголюючи ікла.

Ні!

– Ні… Моя мила… моя рідна дівчинка… ні… – Голос зрадив, і Гебріелу вдалося тільки хрипко видихнути: – Навіщо?

– Гадаєш, я мала якось інакше її здихатися? Чи могла пробачити те, що вона зробила з тобою?

– Але ж це… Це… 

– Ти розчарований. Я тобі не потрібна така. Так? Ти хочеш бачити в мені тільки свою маленьку Лілі. Так?! Але її більше немає! НЕМАЄ!

І вона зникла на вампірській швидкості, розчинившись у повітрі.