Глава 33. Кінець і початок

Глава 33. Кінець і початок

Мобільний Ліліан завібрував, вихоплюючи її зі спогадів.

Сукня була мокра по груди, а ноги захололи. Дівчина підвелася, змахуючи солоні краплі зі щік – чи то сльози, чи то бризки. Не можна віддаватися минулому, якщо майбутнє під загрозою. Не для того вона подолала цей шлях, аби Гебріелу вдалося так легко від неї відмовитися. Її почуття сильніше за його неприйняття. Вона доведе, що вони повинні бути разом, хай би хоч цілий всесвіт став проти. Ніч, з якою вони на кілька хвилин стали одним цілим, підтримала її.

На екрані блимала червона цятка. Ліліан усміхнулася. Гебріелу сотні років, а він досі такий наївний у деяких питаннях і ніяк не збагне, що життя у двадцять першому столітті давно наклало свій відбиток на існування вампірів. Не покладаючись більше на мінливу удачу, Ліліан підклала йому в кишеню джинсів маячок.

Прискіпливо рухаючись у напрямку цятки, вона досить швидко знайшла Гебріела, проте була змушена безпомічно спостерігати, як його оточив натовп туристів і поліцейські машини в центрі мегаполіса. Поруч розігрувалося карнавальне дійство за участю самураїв з мечами, гейшами з білими обличчями і ще цілою купою невідомих Ліліан дійових осіб. Кольорові стрічки, різнобарвні вогники і люди, люди, люди… Всюди купа людських істот, які для скаженого вампіра пахли делікатесними стравами. Він крутився немов посоляний, ричав і час від часу кидався на когось поблизу. На обличчях юрми варіювалися емоції від страху до цікавості, хтось реально вважав, що це частина вистави. Проте кров на вищирі, що стікала шиєю і грудьми, скидалася на натуральну.

Ліліан стисла кулаки. Як їй витягти звідси Гебріела? Тут усюди відеокамери, і якщо вона скористається силою, їх одразу ж знайдуть і запроторять деінде, гірше за в’язницю. Та кожна секунда зволікання так чи інакше наближала вампірів до викриття. Деякі люди вже почали показувати пальцями і робити величезні злякані очі.

Поки Ліліан гарячково роздумувала, як вчинити, поліцейські вже підхопили чоловіка під пахви, а оскільки той був не при тямі, то пручався безладно і дав надіти на себе наручники. Серце Ліліан рвонулося до нього, і вона, наплювавши на небезпеку, кинулася крізь натовп, розкидала поліцейських, як цуценят, схопила Гебріела і зірвалася з місця. Вже за кілька хвилин її спотворене звіриною сутністю обличчя побачить весь світ, та їй було байдуже. Вона почула, як туристи позаду зааплодували, впевнені, що стали свідками захопливої постановки.

Дорогою вампір боровся з дівчиною, і таким чином вони розважили ще купу народу. Ліліан довелося докласти максимум зусиль, сконцентрувати всю силу, аби Гебріел не вирвався. Він був набагато сильніший за неї, але відсутність цілеспрямованості і безладність рухів зіграли дівчині на користь. Тільки зараз, рятуючи його від самого себе, від неуникного божевілля, Ліліан зрозуміла, чого йому вартували ті п’ятнадцять років з нею. 

В її помешканні у багатоповерхівці було комфортно, але не затишно. Тимчасовий притулок вона не бачила сенсу підлаштовувати під себе, були справи нагальніші. І одна з цих справ, вірніше, головна зараз крутилася навколо себе, дико зиркаючи усюди і раз по разу намагаючись кинутися на дівчину.

З очей Ліліан бризнули сльози. Якби вона могла уявити, на що перетвориться Гебріел від потрясіння, викликаного її трансформацією, краще б померла одразу. І не мучилися б ні він, ні вона. 

Діставши з кишені настоянку котячого ока, залишки якої вона забрала у Веспер, Ліліан встромила шприц у шию вампіра. Той одразу обм’як і впав на підлогу. Ліліан опустилася поруч, не стримуючи сльози.

Хіба кохання мусить бути таким безжальним? Чому вони просто не можуть бути щасливі? Їх не пов’язує кровна спорідненість, тож чому він так пручався аж до стану одержимості? Хіба краще з’їхати з глузду, ніж бути разом з коханою? Вона давно вже не та маленька дівчинка, якій він витирав сльози і суворо втовкмачував, що не можна бути нерозважливою. 

– Ти обіцяв… – плакала вона, – що ніколи не покинеш мене… житимеш вічно… Тож чому не дотримуєшся обіцянки, га?

Вона вдарила його у груди, викликаючи несвідомий стогін.

– Ти мусиш до мене повернутися, інакше я не матиму виходу і вб’ю тебе. – Її обличчя змокріло, а губи кривилися. – А тоді покінчу з собою. Чуєш? Чуєш?! Хочеш бути винним у моїй смерті? Гебріеле… Гебріеле!

Так гірко не плакала вона ніколи. Чоловік стогнав і кволо сіпався біля її стегна, й кожна риска в ньому кричала про божевілля. Ліліан знала, що це кінець. Виходу немає. Якщо вона нічого не вдіє, а ліків від одержимості не існувало, то мусить зробити найстрашніше. В іншому разі токійський осередок вампірів, яких вже давно непокоїв їх західний друг, розправиться з ними швидко і без вагань.

– Любий мій… Кому потрібне вічне життя, якщо його неможливо розділити з тим, кого кохаєш? Повернися до мене, повернися, прошу…

Вона впала на нього, обійнявши міцно-міцно, зрошуючи сіллю з очей незмінну чорну сорочку, заплямовану кров'ю, вдихаючи справжній запах чоловіка до трепету в легенях, до горезвісних метеликів у животі, більше не криючись, бо в завершальні хвилини навіть приреченим на смерть дають змогу висловити останнє бажання. Її ж останнім бажанням було відчути його у цілковитій і незаперечній єдності, тим єдиним способом, який був їм зараз доступний.

Ліліан посунулася вище, взяла його лице у свої долоні, роздивлялася кожну рису, окреслювала кінчиками пальців чорні брови, торкалася тріпочучих повік, цілувала м’які губи і плакала, гірко плакала…

– Пробач, коханий, дозволь мені хоча б це і, прошу, не засуджуй, не відштовхуй, благаю, адже у нас більше немає вічності, немає нічого, крім цієї миті…

Вона припідняла його голову і притисла до своєї шиї.

– А тепер пий!

Вампірський інстинкт спрацював безпомилково. Ікла вискочили і встромилися у шкіру.

Ліліан застогнала, відкидаючи голову назад. Її пронизала дрож, ні з чим не порівняна, болючо-солодка, заборонена, відчайдушна, саме така, якою зараз була вона.