⚜7. Приховане

   Минуло три роки

   Похмурий, туманний ранок цілком відповідав настрою Амелії. І хоч за останній тиждень з приїздом сестри її життя змінилось, та дівчина продовжувала раз в декілька днів відвідувати родинне кладовище, що невпинно розширювалось. Навіть тітка Елізабет, мати її кузена Томаса, нового графа Лестера, знайшла там вічний спочинок. Трагедія сталася навесні, коли її карета злетіла з обриву. Велика родина, як і годиться, рік провела в скорботі, а тепер Велері мала бути представлена королеві й стати учасницею лондонського сезону.

   Зупинившись перед могилами батьків, Амелія зітхнула, думаючи про майбутнє сестри. Здавалось зовсім недавно розмовляла з батьком про її дебют, а його вже три роки, як немає.

   — Ну звісно, де тебе ще можна знайти.

   Дзвінкий голос сестри, сарказмом увірвався в її роздуми. Висока дівчина в сукні лавандового відтінку, швидко наближалась, притримуючи капелюшок рукою.

   Амелія окинула її прудким поглядом, відмітивши наскільки вишуканий та елегантний вигляд вона має, але не змогла втриматись від шпильки:

   — Ці пансіони не зробили з тебе слухняної леді. Таскаєшся слідом за мною, як в дитинстві.

   — А ти вірила, що мене можна змінити?

   Велері награно здійняла брови та задоволено усміхнулась і Амелії здалося, що ця її по-дитячому пустотлива усмішка, аніскілечки не змінилась з часів коли тій і десяти не було.

   На високих буках і дубах, що розташувалися по периметру кладовища, мов сторожа, мелодійно виспівувало птаство. Вранішній туман поволі розсіювався, обіцяючи погожу весняну днину. А сестри стояли в задумі, віддаючи шану батькам.

   — Не люблю це місце, — зізналась Велері, яка не звикла так довго мовчати. — Хоча знаєш, в Лондоні кладовища ще моторошніші. Дівчата розповідали, що там могили заковують металевими прутами й ставлять брили, оскільки ночами гробарі викопують тіла й продають на досліди тим, хто займається медициною. Можеш собі таке уявити?

   Амелія пересмикнула плечима, бо від цієї розповіді віяло моторошністю і дикістю, а Велері скривилась, роззираючись навколо. Її погляд раптово зупинився на північній стороні кладовища й вона озвучила думки:

   — А там взагалі ні надгробка, ні імені...

   — Іноді не встигають назвати, — пояснила Амелія простеживши за її очима.

   Велері здивувалась, перебираючи в пам'яті родичів і хотіла запитати, але Амелія її випередила. Вхопила під руку, повідомивши, що їм вже час додому й потягла до стежини, що пролягала через лісисту місцевість і вела до маєтку. 

   Але сестра знайшла нову тему, озвучивши побоювання:

    — Мел, як гадаєш, нас чекає щось подібне? Я маю на увазі маму. Стільки жінок помирає при пологах і немовлята...

   — Що за думки, Велері? — ледве видавила з себе Амелія. Від слів сестри їй стало морозно. — Не думай про таке. В тебе все буде добре.

   — А в тебе?

   Амелія зціпила зуби від спогадів, що пронеслися пам'яттю. Вона покидала місце де жив її найбільший біль.

   Ніхто не знав про те, що сталося декілька років тому. Лише Марта і тітка Елізабет, а після загибелі останньої, таємницю зберігали лише вона з покоївкою.

   Тітка вирішила, що буде краще просто приховати. Розголос зруйнував би репутацію всього роду, до того ж в неї самої було троє доньок, які після такої ганьби заміж не вийшли б, але грала вона лише на одному — любові Амелії до молодшої сестри.

   — Подумай про Велері, — сказала тоді їй. — Тобі вже однаково, а вона після такого ніколи не влаштує долю, бо ніхто не візьме заміж. Приречеш сестру на самотність. До того ж розголос не дасть результатів — він граф і тобі потрібні свідки. Одними звинуваченнями ти лише знеславили себе й всіх нас заодно.

   І Амелія покірно змовчала, затаївши все. Зробила так, як і рекомендувала тітка, виконала всі умови й вона допомогла безслідно зникнути на деякий час, позбувшись уваги колишнього нареченого.

   — Мел, ти ж не залишиш мене одну? Я боюся… — вивів її з роздумів благальний голос Велері.

   — Чого?

   — Мисливців за приданим. Якщо дізнаються, що ми з тобою наречені з хорошим посагом, знайдуться ті, які захочуть цим скористатись. А якщо я своєчасно цього не зрозумію?

   Велері знала, що це заборонений випад. Зате дієвий. А вона будь-що хотіла добитись свого.

   Амелія здригнулась від слів сестри, в яких було стільки живих спогадів. Вона теж ледь не стала жертвою мисливця за легкою наживою. Хоча те, яким чином вона від нього врятувалась, аж ніяк не можна назвати везінням.

   — По-перше, Велері, я не виставляю свою кандидатуру на шлюбному ринку, тому варта заздрості наречена, в нас тільки ти, а по-друге, не вір нікому і все.

   — Не вір, — пхикнула Велері, поправляючи капелюшок, який з'їжджав набік від ходьби. — А як тоді заміж іти? Як закохатися, коли нікому не вірити?

   — Закохуватися небезпечно, Вел.

   — Але ж ти не можеш заперечити, що заради справжнього кохання, такого як було в наших батьків, можна ризикнути всім. Бо існує те, що дає тобі сили на подвиги, що… змушує дихати врешті-решт.

   — Те, що змушує дихати, називається легенями.

   — Мел… — невдоволено поморщила ніс Велері, відпустивши її руку.

   — Я більше не вірю словам і тобі не раджу.

   — А якщо з'явиться той, хто насмілиться заперечити оцю твою дивну реальність і створить нову? — не здавалась Велері.

   — Не з'явиться. Більше нікого не допущу настільки близько, — впевнено заявила Амелія, дивлячись в далечінь, де звивиста стежина губилась в тумані. — Велері, аристократи, пери, джентльмени — все пустий звук. Благородність, честь, гідність для них лише слова, вони навіть не знають їхнього значення.

   — Не всі такі, як той Пітер. Мел, тобі давно час його забути. Він негідник і добре, що ти його кинула.

   Кинула… саме такою була легенда для всіх, в тому числі й для сестри. А насправді її просто забрали з-перед очей, заховали від усіх, віддалили від світу і від нього.