⚜12. Сюрпризи

   Амелія думала, що для одного дня відкриттів достатньо, але приїхавши на бал виявила, що це далеко не всі сюрпризи, бо серед запрошених помітила Пітера.

   Він зовсім не змінився, вигляд мав такий самий, як закарбувала пам'ять, елегантно й вишукано виділяючись на фоні інших. Поруч з ним знаходилась струнка жінка й Амелія знала, що це його дружина, тітка колись в загальних рисах описувала її зовнішність. Вони про щось розмовляли, жінка заворожено слухала, мовби боялась щось пропустити, як і вона колись під тим дубом при вході в сад.

   Це не були ревнощі, знала напевно, просто їй не хотілось бачити його й згадувати. Бо з пам'яті випірнули очі батька, його останній погляд сповнений болю та жалю. І ці згадки спазмом стискували горло, відбираючи повітря. Вона незчулась, як вже пробиралась до бокових скляних дверей на задній двір.

   Вхопивши свіжу, нічну прохолоду, прийшла в себе й відійшла трохи вбік, ховаючись в темряві від тих, хто міг би на неї випадково натрапити, бо етикет забороняв виходити без супроводу тітки.

   Прихилившись до стіни, задерла голову доверху.

   “Ти мусиш взяти себе в руки”, — намагалась подумки заспокоїтись, досі не розуміючи, навіщо він тоді все розповів батькові, якщо однаково не планував з нею одружуватися. Якби не це…

   — Амеліє?.. — почувсь збоку знайомий голос.

   Вона різко вдихнула, зиркнувши на силует, що близився й отримував обриси минулого.

   — Пітере, я бачити вас не можу! Йдіть геть! — процідила крізь зуби, не стримавшись.

   — Амеліє, я мушу вам все пояснити, — чоловік ступив ближче, зупинившись в декількох кроках. І продовжив стиха: — Я не забував вас і одружився б, якби ви не зникли так швидко. Але мені потрібні були гроші, щоб уникнути боргової в'язниці. Тому й мусив рятувати себе сам. Діяв швидко — часу було обмаль. Вибрав першу-ліпшу підхожу. Скомпрометував, бо як виявилося, ця гра в джентльменів для таких справ взагалі не годиться. Вона одразу й завагітніла, потім донька…

   “Дитина… в нього є дитина!” — ця інформація вдарила мов обухом по голові.

   — Навіщо ти мені все це говориш? — прошепотіла розгублено, забувши про ввічливість. — Що тобі досі від мене треба?

   Між ними повисла напружена тиша. Він шумно вдихнув і спокійно повідомив:

   — Хочу отримати те, що мав отримати давно. Амеліє, ти ж нікому не відмовляєш, продовжуєш обдаровувати всіх охочих своєю… ласкою. Я тебе ще вчора помітив.

   — Що! Що за натяки?! — вражено гиркнула вона, задихаючись від обурення, геть забувши про обережність.

   — Не варто вдавати ображену діву. Я ж знаю все. Ти мені тоді не залишила варіантів, а я тобі їх не залишаю тепер. Станеш моєю коханкою, Амеліє, я ж не дарма цілий місяць бігав за тобою.

   — Ніколи!

   — Подумай. Якщо байдуже до себе, в тебе сестра є, а в неї дебют. Одне моє слово і для неї також дорога буде закрита. Хто захоче мати справу з сестрою такої, як ти? Цю ганьбу нічим не прикрити, навіть вашим посагом. Тоді на ній одружитися захоче хіба що конюх. Чекатиму відповіді до завтра. Якщо не отримаю, розціню це за поштовх до активних дій.

   — Відповідь я тобі вже зараз дам! — люто прошипіла Амелія та не роздумуючи заліпила ляпас. 

  Руку обпекло болем, але вона дуже сподівалась, що йому болючіше. 

   — Ось моя відповідь! Нащо чекати до завтра, коли я мала це зробити ще три роки тому. От тільки була занадто наївною, не вистачило сміливості, рішучості й досвіду. А тепер я здатна на все. Ти був одним із тих, хто став моїм вчителем. Тому тільки спробуйте, сер, і побачите на що я ще здатна!

   Він різко схопив її за зап'ястя й шарпнув на себе:

   — Ким себе уявила? Забула ким стала?

   Вона щосили вдарила його вільною рукою по іншій щоці та гнівно штовхнувши в груди, звільнилась і підхопивши поділ сукні, кинулась в зал.

   — Тепер нарікай на себе!

   Та Амелія не зважала на цю погрозу, навіть відчула полегшення, що межувало зі швидкоплинним задоволенням, бо дала відсіч.

   Пробравшись в задушливе приміщення, старалась якомога непомітніше дістатись тітки. І вже думала, що їй це вдалося, поки не наштовхнулась на кам'яне обличчя та важкий, уважний, нечитабельний погляд із натовпу. Погляд, від якого мороз йшов шкірою й оживали спогади, огортаючи моторошним відчуттям безсилля. Призабутими уривками мерехтіли в очах спалахи дій, звуки грому, відчувався запах затхлої, відсирілої кімнати. Пам'ять вкорінила все пережите, болем відкликаючись на нього.

   Реакція з минулого вечора не змінилась. Серце продовжувало стукотіти мов поранене, а свідомість не погоджувалась з тим, що вона дізналась. Інтуїтивно стисла кулаки й затамувала подих, всім своїм виглядом показуючи, щоб не підходив. Але він рішуче ступив в її бік.