Під захистом небес

2. Щось далеке від реальності

Враховуючи, що все було сплановано заздалегідь, додому Вірджинія повернулася вчасно — за п'ятнадцять хвилин до сніданку.

Будинок вже ожив, слуги метушилися, накриваючи на стіл у великій залі. Повз неї пронеслася молода дівчина в білому фартуху, щедро оздобленому рюшами з букетом свіжозрізаних диких тюльпанів. Вірджинія затримала погляд на цих тендітних дзвониках пістрявого забарвлення з цяточками темного кольору на тонесеньких стеблах. А дворецький тим часом повідомив, що батько недавно спустився в кабінет з доставленою кореспонденцією.

Там вона його й знайшла.

Альберт Вільєрс, граф Джерсі сидів за столом, вткнувшись у папери. На високому чолі залягли глибокі зморшки, темне волосся проблискувало сивиною, а на переніссі красувалося китайське пенсне[1] в оправі з черепахового панцира. Аксесуар, яким він дорожив, бо подібного не було ні в кого з його оточення — доставили на замовлення.

Вірджинія одразу відмітила серйозно-невдоволений вираз на його обличчі й припустила, що батько дає лад рахункам, бо платити він не любив.

— Татусю, в мене важлива розмова, — сповістила, привертаючи до себе увагу.

Тихо причинила двері. Наблизилась до столу й зціпила пальці рук в замок перед собою.

Граф підняв очі, невдоволено позираючи на доньку поверх круглих окуляр, чим давав зрозуміти, що на довгу розмову розраховувати не варто.

— Третій мій сезон, — з вдаваною зажурою зітхнула Вірджинія, заходячи здалеку. — За світськими правилами я вже майже стара діва. Таке ж неприпустимо. Це сором. Надалі мені буде заборонено з'являтися в наших колах.

Граф примружив очі, чекаючи продовження. Ознака справжнього джентльмена — вміння тримати себе в руках за будь-яких обставин, але коли справа стосувалася його сина або старшої доньки — таке не діяло. І його тонкі губи, що перетворилися в лінію, попереджали: він вже втрачав витримку.

Вірджинія розуміла це, тому припинила ходити навколо проблеми й додавши благальний погляд, рішуче видала:

— Татусю, звільніть мене від договору із графом Солсбері й до кінця сезону я сама знайду собі пару.

Вона не могла зізнатися про підслухану розмову в крамниці. Не могла сказати й того, що на неї роблять ставки. Хоча не сумнівалась, що вже найближчими днями про це знатимуть всі.

一 Що за безглуздя?!

Граф сіпнувся. Його скошене підборіддя здригнулося, а брови моментально помандрували вгору, ще більше поглиблюючи зморшки на чолі. Пенсне не втрималося на переніссі, але завдяки ланцюжку, завбачливо прикріпленому спеціальною шпилькою до жилета, повиснуло над столом.

Благальний погляд не подіяв.

— Він за весь час ні разу не з'явився, — більш напористо мовила дівчина. — Я навіть не знаю його.

— Кому й коли таке заважало?

— Я не хочу заміж за нього, — сміливо стояла вона на своєму, вперто підтиснувши вуста, чим несвідомо копіювала батька.

Спостерігала як на його довгому хрящуватому носі роздуваються ніздрі й згадувала, що давно не доводила до подібного стану.

— А тебе хтось питає? В нас домовленість і порушити її ти не посмієш, — суворо відкарбував він.

Перечити батьківській волі не можна — неписане правило, а ще недозволене й нечуване нахабство. І в будь-якому випадку вона мусила скоритися, змиритися й продовжувати вдавати покірну доньку. Та миритися в її плани не входило, хоча покірність зобразити все ж довелося. Навіть опустила додолу очі, але лише щоб похапцем знайти якісь нові аргументи. Та граф її випередив.

— Третій сезон, кажеш, — мовив спокійнішим тоном, відкинувшись на спинку крісла. — Соромно й заміж хочеш? Вийдеш.

Вона з жахом підвела очі.

— Ні… — прошепотіла одними губами.

— Твоє майбутнє влаштоване. Дякувати маєш, що не доводиться зі шкіри пнутися на тому ярмарку дівиць в пошуках чоловіка. Більша частина з них заміж не вийде взагалі — мезальянсу[2] ніхто не допустить, — повчально видав він. І поблажливіше докинув: — А тобі ж навіть не доведеться виходити заміж за мого ровесника.

“Ну, звісно, єдине призначення жінки — заміж”, 一 зіронізувала вона подумки, але завбачливо промовчала, боячись бурхливішої реакції. Не бачила сенсу злити більше.

Тим часом граф схопив бронзовий дзвоник зі столу й щосили затряс ним, від чого зателіпався й ланцюжок з пенсне.

— Де та Ебігейл[3]? Вона ж хвостом за тобою має ходити! — нервував він, відставляючи його на край столу. Тоді повернув оптичний аксесуар на перенісся, відсунув розрахунки й потягся за листом паперу.

— Тату, в неї є власне ім'я, — вирвалося у Вірджинії. А вже як вирвалося, то й продовжити можна було: — Дівчину Ханною звуть. Скільки повторювати?

Граф знову міцно стис губи. Хоч і чув подібне від доньки не вперше, але зиркнув так, ніби з її вуст зірвалась нечувана нісенітниця.

— Посильного до мене! — гаркнув він, як тільки служниця застигла на порозі в реверансі.

Довгими кістлявими пальцями вхопив перо й вмокнувши його в чорнильницю на мить завмер над папером.

— В кімнату, Джинджер! Тиждень ніяких розваг і балів. Подумай над поведінкою.

І знову Джинджер... Батько називав її так тільки у випадку якоїсь провини й це асоціювалося далеко не з кращими моментами.

— Татусю, це ж по-дитячому, — скривилась вона.

一 Поводься як доросла й ставлення буде відповідним. Ти — майбутня графиня Солсбері, а поводишся мов невихована простолюдинка.

Перо шкрябнуло папером і Вірджинія зрозуміла, що далі сперечатися марно. Позиція батька незмінна, та для неї це нічого не міняло. Приблизно чогось такого й треба було очікувати, але спробувати теж варто було.

Зробила легкий реверанс і ступила до дверей.

一 І не думай втнути щось! 一 докинув граф їй у спину, не відриваючись від листа.

Дівчина на мить застигла у розчинених дверях і закотила очі, та він цього вже не бачив. Щоб хоч якось висловити протест, грюкнула дверима сильніше, ніж це дозволяли правила. І тільки тоді думки догнали дії, бо усвідомила, що таке явно було зайвим. І в цьому вся її суть.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше